Це я, босa кармелітка,
прихована з Христом у Бозі.
Запитаєш: чому ж тоді відкриваєш своє обличчя?
Бо моє життя, хоча й приховане в Бозі, є життям у Церкві, для Церкви, для світу, для кожної душі, яка потребує моєї молитви, тихої жертви. Також і для тебе…
Господь покликав мене до життя в Кармелі не лише задля мого особистого освячення. Я тут насамперед заради інших. Для того, щоб молитися в їхніх намірах, також і у твоєму. Я хотіла б, щоб ти знав: коли ти переживаєш труднощі, почуваєшся покинутим чи самотнім, я духовно супроводжую тебе, підтримуючи своєю тихою молитвою та жертвою. Адже саме таку місію Господь доручив мені в Церкві.
Поглянь, я поволі наближаюся до ґрат клаузури… Що ти бачиш? Коричневий габіт, току, вуаль, білий плащ. Це лише зовнішні атрибути. А тепер спробуй зупинитися. Я відкрию тобі краєчок мого внутрішнього світу. Я начеркаю в загальних рисах духовний портрет босої кармелітки. Це ідеал, для здійснення якого я була покликана. І хоча мені нелегко втілювати його у своєму житті, у сірій повсякденності, це взірець, за яким я формую свою ідентичність.
Я належу до чернечої Родини, яка має власну харизму, що робить нас здатними виконувати особливе завдання в Містичному Тілі Христа. Наша Родина намагається у своєму житті поєднувати вірність духові та давнім чернечим традиціям із постійним оновленням. У повсякденності це складне завдання — воно вимагає безперервних зусиль, щоб розпізнавати, як у конкретних ситуаціях залишатися вірними Христові, Церкві, харизмі та сучасній людині. Однак саме про це просила нас наша Реформаторка і духовна Мати — свята Тереза від Ісуса. Вона закликала, щоб ми, з одного боку, «мали перед очима святий рід, з якого походимо», а з іншого — «щоразу починали заново, рухаючись дедалі далі, до дедалі кращих речей».
Спробую відтак накреслити для тебе родовід нашої Родини. Її коріння має біблійне походження — нашим «родоначальником» є пророк Ілля. Як і він, ми прагнемо бути цілковито зосередженими на слуханні Божого Слова, перебуванні в Божій Присутності, перед Обличчям Вічно Живого, сповненими палкою турботою про зростання слави Господа у світі. Біблійним взірцем для нас є також Марія — Вона є нашою Матір’ю і Покровителькою. Її опіці ми себе ввіряємо, ставимо таїнства Її життя та єднання з Христом за взірець та ідеал нашого посвячення.
Піднімаючись вище по нашому родовідному дереву, ти чітко побачиш монаший стовбур, основу кармелітського життя, якою є Устав святого Альберта, Єрусалимського патріарха, даний у XIII столітті нашим предкам — пустельникам, які жили на горі Кармель. Він визначає основні риси нашого покликання, які вже згадана свята Тереза, наша Мати, зробила істотним елементом проведеної нею реформи Кармелітської чернечої Родини. А саме:
– життя у посвяті нашому Господу, Христу, і служіння Йому чистим серцем та правим сумлінням, а також послух, який виявляється у дусі віри через підпорядкування настоятельці,
– самотнє перебування в келії, щоб роздумувати «вдень і вночі над Господнім Законом», тобто Божим Словом і Божим ученням, так, щоб воно стало нормою нашої поведінки,
– щоденне спільнотне служіння Євхаристії та Літургії годин,
– практика умертвлення, яка вимагає внутрішньої боротьби, змагання із собою та власними слабкостями, але з притаманною цьому розсудливістю,
– великодушне виконання праці,
– спільнотне життя під проводом настоятельки, у сестринській єдності, яка передбачає спільність майна та духовну турботу одна про одну,
– понад усе — безперервна молитва на самоті та в мовчанні, у дусі євангельської уважності.
Як бачиш, Устав святого Альберта окреслює загальні обриси нашої духовності, визначає специфіку нашого покликання. Однак він не охоплює всього. На родовідному дереві Кармелітської Родини з’являються дві великі гілки. Вони є основою для розвитку духовної доктрини нашого Ордену і навіть Вселенської Церкви, яка проголосила їх своїми Учителями Церкви. Йдеться, звичайно, про наших духовних Батьків — святу Терезу від Ісуса та святого Івана від Хреста. Їхня творча співпраця сприяла оновленню Кармелітського Ордену та наданню йому особливого характеру.
Відповідно до задуму святої Терези, нашої Матері, розвиток нашого молитовного життя має супроводжуватися апостольською метою, служінням Церкві, турботою про спасіння душ. Кармель, оновлений святою Терезою, цілковито спрямований на молитву та споглядання Божих речей, зберігаючи євангельські ради згідно з Первісним Уставом святого Альберта, у малій сестринській спільноті, заснованій на самотності, мовчанні та суворій убогості. Однак апостольська мета дуже виразно стоїть перед нами, настільки, що свята Тереза, наша Мати, стверджувала: якщо наше життя, молитви та жертви не підпорядковані цій меті — ми не виконуємо місії, задля якої Бог зібрав нас тут.
Звідки така апостольська ревність святої Терези? Вона була наслідком її глибокого містичного досвіду, який привів її до відкриття страждаючого Христа в Церкві, роздертій поділами. Цей досвід оживив у святій Матері віру в те, що, допомагаючи Церкві, вона допомагає улюбленому понад усе Христові, полегшує Його страждання. Тому цей ідеал вона так сильно хотіла передати нам, своїм духовним дочкам, — щоб за будь-яких обставин життя ми залишалися вірними Церкві, підтримуючи її своєю тихою молитвою та жертвою.
Свята Тереза усвідомлювала труднощі, які несе духовне життя, особливо ж усамітнене споглядальне життя, і те, як легко в ньому піддатися різного роду ілюзіям. Осяяна особливим світлом Святого Духа й водночас обдарована природними здібностями, передусім глибоким знанням людської психіки, вона детально розробила духовну доктрину, яку виклала у своїх творах. Для кожної босої кармелітки вони служать своєрідними «підручниками» розвитку духовного життя, а викладений у них зміст чудово описує закономірності духовних шляхів, завдяки чому має універсальний характер. Духовні шляхи, прокладені святою Терезою та її духовним супутником — святим Іваном від Хреста, допомогли досягти вершин святості численним босим кармеліткам і кармелітам, які, немов гілочки, виросли з цих духовних гілок. Прославлені Церквою у славі вівтарів, вони є для нас взірцем — і викликом до радикального життя за Євангелієм.
Кожен із нас через хрещення покликаний до вершин святості. Однак ця святість набуває різноманітного зовнішнього вираження, залежно від виду покликання, яким кожен із нас був обдарований. Особи богопосвяченого життя, до яких належу і я, особливим чином покликані силою посвячення повністю присвятити себе Богові та радикально наслідувати Христа.
Ідея наслідування Христа — sequela Christi — була і залишається найважливішою для кожної чернечої спільноти. Також і для нас, босих кармеліток. Через публічні обітниці — чистоти, убогості та послуху, які складаємо в руки настоятелів перед Церквою, — ми зобов’язуємося точніше наслідувати спосіб життя, який обрав Син Божий та Його Мати, жити лише для Бога, улюбленого понад усе, і особливим чином поєднатися з Церквою та її таїнством. Лише наслідуючи Христа, ми можемо уподібнитися до Нього та з Ним поєднатися — а це є метою нашого життя, завершенням духовної мандрівки. Як цього досягти? Свята Тереза вказує нам, своїм дочкам, шлях: «не переставайте дивитися на Христа, цілковито віддайте себе Тому, хто є всім, наслідуйте Його життя, над яким часто роздумуйте, щоб уміти Його наслідувати, а передусім — із усією рішучістю та мужністю постановіть іти дорогою хреста, бо це дорога досконалості, визначена Господом». Цей заклик постійно супроводжує нас серед щоденних, часто монотонних занять, надихаючи підносити свої думки та серця до Христа, а через усе, що ми робимо, — прославляти Його. Адже, будучи богопосвяченими особами, ми вже не належимо собі, а Христові й віддаємо себе на служіння Церкві. Наше посвячення є справжнім зарученням із Христом у відновленому союзі любові, являє таїнство Церкви-Обручниці та провіщає блага майбутньої слави. Завдяки цьому кожен наш вчинок, кожна свідома дія, навіть найбільш прихована й буденна, набуває перед Богом цінності та сприяє примноженню Його слави. Таким чином, не залишаючи стін клаузури, ми поширюємо Боже Царство у світі.
Кожна з обітниць, які ми складаємо, має свою специфіку. Через посвячену чистоту ми прагнемо свідчити про першість любові до Христа. Але ця любов не закриває нас від інших — навпаки, вона розвиває здатність любити неподіленим серцем, робить його вільним, відкритим для кожного, готовим служити та віддавати себе ближнім. Вона також готує нас до споглядання Божих речей, оскільки внутрішньо очищає нас і тим самим налаштовує на внутрішнє пізнання Бога.
Євангельська убогість, яку особливо підкреслювала свята Тереза, допомагає нам уподібнюватися до Христа, який «будучи багатим, заради нас став убогим, щоб Своєю убогістю нас збагатити». Вона вимагає від нас відречення від дочасних благ і поміркованості у користуванні речами, наполегливості в праці та довірливого покладання на Боже Провидіння. Адже ми утримуємося переважно з милостині та власної праці. Завдяки цьому ми розділяємо долю убогих, здобуваючи в праці необхідні для життя засоби. Також через працю ми долучаємося до спасительного діла Христа. Праця має для нас також аскетичне значення — допомагає зберігати динамізм у духовному житті, спонукає до внутрішньої праці. Однак ми намагаємося, щоб вона не перешкоджала нашому молитовному життю. Тому присвячуємо їй лише визначену кількість часу, щоб внутрішньо залишатися від неї вільними. Зазвичай ми працюємо на самоті, виконуючи прості ручні роботи, які не надто залучають розум, завдяки чому допомагають зосереджуватися на молитві та часто спрямовувати увагу до Бога. Завдяки цьому кожна, навіть найдрібніша дія, виконана уважно, з любові до Христа, набуває цінності та стає заслуговуючим вчинком. Практика убогості також допомагає нам із належною дистанцією та внутрішньою свободою ставитися до матеріальних речей — з одного боку, бути вдячними за них Творцеві, а з іншого — не переоцінювати їхньої вартості. Завдяки цьому нашою єдиною опорою стає Господь. Коли ми служимо Йому з повною відданістю, Він Сам дбає про наші зовнішні потреби, спонукаючи серця людей до щедрості.
І остання — можна сказати, для сучасної людини найскладніша з обітниць — обітниця послуху. Сьогодні, у часи загального лібералізму, для багатьох незрозуміла й неприйнятна, але водночас надзвичайно важлива в житті кожного монаха, і навіть кожного християнина. Підпорядкування волі людини, яка діє від імені Бога. Лише віра та любов до Христа є її обґрунтуванням. Складаючи обітницю євангельського послуху, ми наслідуємо Христа, який прийшов у світ, щоб чинити волю Отця, і став слухняним аж до смерті, смерті на хресті. Свідомо й добровільно відмовляючись від здійснення своїх природних прагнень, виконуючи те, що нам доручено, часто всупереч власним природним уподобанням, ми вмираємо для себе, щоб Бог через нас і в нас міг здійснювати Свою волю. Послух є основою нашого життя. Це надійна дорога, адже вона прямо показує нам Божу волю, веде до прилучення до неї та досягнення досконалості. Це внутрішнє зречення себе дозволяє нам здобути справжню свободу — свободу володіти собою та віддавати себе на духовне служіння всім сестрам і братам у Христі. Конкретно це виявляється в готовності служити Спільноті та кожній із сестер. Усе, що я маю, чим Бог мене обдарував, я свідомо й добровільно віддаю Богові — також сили мого розуму й волі, природні та благодатні дари, щоб, із покорою приймаючи та якнайдосконаліше виконуючи доручені мені настоятелями заняття, співпрацювати в розбудові Тіла Христового згідно з Божим задумом.
Правильно зрозумілий послух, однак, не є сліпим підпорядкуванням. Щоб бути цілком зрілим і відповідальним, він вимагає особистої участі у відкриванні Божої волі, творчого діалогу, пошуку справжнього добра — як для кожної з нас, так і для всієї Спільноти та Церкви. Однак він завжди має вимір жертви, адже лише вмираючи для себе, ми можемо повністю уподібнитися до нашого Обручника — Христа.
Це уподібнення до Господа, яке є фундаментальним елементом нашого покликання, ґрунтується на двох стовпах, що становлять основу нашого духовного життя та нашої місії в Церкві, — зреченні себе (жертві) та молитві. Обидва ці елементи тісно пов’язані в нашому житті й не можуть існувати один без одного. Як писала свята Тереза, «зручне життя не може йти в парі з молитвою». Так само й аскетичні зусилля, усі труднощі, які ми приймаємо, не приносять плодів для духовного життя, якщо не черпають свого натхнення та сили з глибокої близькості з Богом, яку дає молитва. Крім того, справжнє молитовне життя неможливе без практикування чеснот — передусім тих, які рекомендувала свята Тереза: покори, любові до ближнього, відречення від прив’язаностей. Як вона пише в «Дорозі досконалості», вони становлять основу молитовного життя. А їх практикування вимагає постійних зусиль, боротьби із собою, зі своєю гріховною природою, щоденного ведення духовної боротьби.
Отже, аскеза в нашому житті має як зовнішній, так і — передусім — внутрішній вимір. Зовнішні форми лише допомагають зберігати внутрішній дух зречення та умертвлення. Хоча може здаватися, що вони мають лише негативний вимір — забороняють користуватися дозволеними речами, — якщо заглибитися в їхню сутність, то відкриваємо, що насправді вони приносять нам внутрішню свободу від речей, які перешкоджають нам повністю відкритися Богові. Вони є позитивними засобами розвитку нашої особистості, хоча цей розвиток часто відбувається через досвід, болісний для нашої природи.
Зречення та умертвлення, як я вже згадувала, не є самоціллю, а лише засобом, який служить вираженню та підтриманню глибокого богословського життя і нашого служіння в Церкві. Однак наш Орден не має покутного, відкупительного характеру. Він спрямований на прагнення до єднання з Богом, а умертвлення є засобом, що служить цій меті, і водночас виявом любові до Розіп’ятого Христа.
Основною і найпліднішою покутою, яку ми повинні щодня практикувати з постійно оновлюваною великодушністю, є та, що випливає з нашого покликання, — зречення та відречення, до яких ми зобов’язалися, складаючи чернечу професію, радикальність життя, жертва, пов’язана зі спільнотним життям, яке завжди провадиться в тому самому монастирі, монотонність щоденних монастирських занять, тягар щоденної праці.
Як монахині, які живуть у клаузурі, ми відмовляємося від контактів зі світом — дотримуючись папської клаузури, ми, за винятком необхідних випадків, не залишаємо стін монастиря. Ми також обмежуємо контакти з найближчими, а в монастирських приймальнях нас від гостей відділяють подвійні, нерухомі ґрати. Для чого ця «ізоляція»? Вона — як дехто вважає — не є «втечею від світу, від його проблем». Це також не якийсь штучний анахронізм чи необґрунтована традиція. Клаузура має для нас глибший сенс, вона є навіть неодмінним елементом нашого життя, а її порушення завжди спричиняє його дестабілізацію. Постійний пошук Бога на самоті, який має характеризувати наше життя, є своєрідним «виходом», відходом у «пустелю», куди Він притягує і виводить нас, щоб говорити до серця. Залишаючись близько до Вчителя та слухаючи Його слова, ми, вірні нашому споглядальному покликанню, повинні обрати те, що лише необхідне, найкращу частку, залишаючи те, що перешкоджає цьому вибору. Свята Тереза, наша Мати, від самого початку реформи нашого Ордену прийняла сувору й радикальну клаузуру як спосіб наслідування Христа, щоб вести духовну боротьбу за славу Господа, задля добра Його Церкви. Наш добровільний вибір життя в клаузурі пов’язаний із радикальним зовнішнім зреченням, обмеженням контактів і можливості пересуватися, яке ми приймаємо задля досягнення внутрішнього відречення. Отже, це зовнішнє обмеження веде до внутрішньої свободи духу, до віднайдення в мовчанні та самотності миру серця, що випливає з внутрішньої близькості з Христом. Тому ми також намагаємося у своєму житті всередині клаузури зберігати мовчання та самотність: поза визначеним часом не збиратися для спільної праці чи зустрічей, не розмовляти одна з одною без необхідної потреби. Мовчання, якого ми дотримуємося протягом дня, допомагає нам перебувати в Божій Присутності, а також навчає взаємної поваги та цінувати значення слова у сестринських стосунках. Адже збереження належної гармонії між самотністю та спільнотним життям є одним із важливих елементів, що забезпечують належне функціонування нашого життя та полегшують життя відповідно до терезіанського ідеалу. Наша Реформаторка прагнула, щоб босі кармелітки вели автентичне споглядальне життя в гармонії між самотністю та мовчанням і сестринською спільністю, у родині, сформованій за взірцем малого «колегіуму Христа», центром якого є любов до Господа, а нормою життя — сестринська любов. Спільнота, з одного боку, є місцем взаємної допомоги, підтримки на шляху до святості, а з іншого — місцем апостольства, найчастіше мовчазного свідчення життям, місцем, де кожна з нас може перевершувати себе в даруванні себе іншим, служити та конкретно виявляти євангельську любов до ближнього. Ця взаємна любов, яка виявляється у вчинках, має свідчити про автентичність нашого молитовного життя. Нерідко вона є нагодою принести в жертву власну думку, власні плани, пов’язана з необхідністю відмовлятися від індивідуальних задумів чи уподобань. Але лише великодушно прийнята в єдності з Христом і черпаючи з Нього силу, вона дозволяє нам доростати до повноти людяності, до повноти християнського життя, яке є даром себе заради життя світу.
Ідеалом святої Терези, нашої Матері, було те, щоб стиль нашого спільнотного життя характеризувався відчуттям євангельської рівності, справжньою щирістю у взаємних стосунках. Вона прагнула, щоб ми творили маленьку родину, яка разом ділить радощі та болі, щоб усі ми були одна для одної подругами, які допомагають одна одній і ставляться одна до одної з взаємною повагою. Вона прагнула рівності сестер — попри різноманітність виконуваних у Спільноті функцій чи індивідуальних здібностей. Тому ми намагаємося у зовнішніх речах уникати відмінностей — у розпорядку дня, заняттях, харчуванні, одязі чи речах, якими щодня користуємося і які вважаємо спільною власністю. У нашому розпорядку дня, поряд із часом для самотності, передбачений відповідний час для перебування разом — чи то на спільній молитві, чи під час трапез, чи під час рекреацій, які тривають одну годину і на які ми збираємося двічі протягом дня — після обіду та вечері.
Насамперед нас єднають молитва і прагнення служити Христові та Церкві відповідно до отриманої харизми. Тому спільнотно ми докладаємо постійних зусиль для перегляду нашого життя, щоб творчо відповідати на знаки часу, водночас залишаючись вірними нашим Засновникам.
Одним із основних елементів нашого церковного служіння, закладеним у саму сутність кармелітського покликання, є молитва. Хоча провідну роль у нашому житті відіграє внутрішня молитва, якій ми присвячуємо дві години щодня, а також молитовне перебування в Божій Присутності протягом усього дня — чому сприяє дотримання самотності та мовчання, — ми також надаємо великого значення Літургії годин як молитві Церкви. Ми звершуємо її в повному обсязі, відповідно до літургійних норм. Літургія збагачує особисту молитву, а наша особиста молитва поглиблює автентичний споглядальний дух, необхідний для гідного звершення Божих таїнств. Звершуючи Літургію, ми духовно єднаємося з вічною піснею прослави Христа та благаємо Отця, в єдності з Церквою на небі й на землі, про спасіння всього світу. Ми намагаємося усвідомлювати, що своїм покликанням особливим чином являємо Церкву, яка молиться, і виконуємо служіння молитви задля добра всього Містичного Тіла Христа, особливо помісної Церкви та людей, які особливим чином просять нас про молитву. Як в особистих, так і в спільнотних молитвах ми щодня доручаємо Богові всі ці наміри, просячи Його про необхідні благодаті, особливо про духовне добро та про те, що служить справі спасіння й освячення ближніх. Усі ці наміри разом із жертвою нашого життя ми щодня складаємо Богові, єднаючи їх із Пасхальною жертвою Христа під час Євхаристії. Для нас це особливий момент упродовж усього дня, коли ми маємо можливість свідомо відновлювати акт нашого посвячення Богові в Христі заради життя світу. Євхаристія, наша єдність із Господом у Святому Причасті, дає нам силу здійснювати таке піднесене покликання у повсякденності. І хоча часто ми не доростаємо до величі місії, яка нам доручена, переживаючи власні слабкості та падіння, з усією терезіанською рішучістю намагаємося підніматися після них і безперестанку «починати знову, рухаючись до дедалі досконаліших речей».
Тому і в нашому житті, як і в кожному християнському покликанні, дуже важливим елементом є готовність до постійного навернення, переміни життя, відкритість до формації, яка триває безперервно. Формація в терезіанському контемплятивному Кармелі відбувається у два етапи — початкова формація, яка в нашому монастирі охоплює річний постулат, дворічний новіціат та чотирирічний період тимчасових обітниць, що завершується урочистою професією, а також формація постійна, яка триває протягом усього життя.
Початкова формація проводиться під керівництвом Настоятельки новіціату і має на меті засвоєння кандидаткою цінностей, пов’язаних із покликанням, людську, християнську та кармелітську формацію на інтелектуальному рівні, але передусім на рівні життя, формування відповідних постав і мотивацій згідно з ідеалом Ордену. Засобами для цього є: щоденні лекції, час для особистого навчання та читання, щотижневі формаційні бесіди, співпраця в межах новіціату, практичне навчання різноманітних робіт, які виконуються на користь спільноти, а також оплачуваної праці. Процес формації вимагає постійного розпізнавання Божої волі на кожному його етапі та відповідно тривалого часу для доброго й ґрунтовного засвоєння цінностей покликання. Тому, перш ніж людина цілковито віддасть себе Богові в урочистій професії, бажано, щоб упродовж кількох років випробування вона могла пізнати себе, свої здібності та схильності в контексті реалій життя згідно з терезіанською харизмою в конкретній Спільноті.
Постійна формація, яку рекомендує нам Церква, є необхідним засобом постійного особистого та спільнотного оновлення. Вона допомагає нам безперестанку оживляти в собі ревність у служінні Господу, прислухатися до знаків часу, до очікувань, які Церква має щодо нас, і на кожному етапі нашого особистого та спільнотного життя йти за голосом Господа. Вона є для кожної з нас викликом: залишаючись вірними переданій нам спадщині, постійно шукати нових шляхів її здійснення.
Так у загальних рисах виглядає мій духовний портрет, який є ідеалом, до якого я щодня наполегливо прагну. Як виглядає його практичне здійснення? Моя внутрішня боротьба за те, щоб залишатися йому вірною? Мої особисті стосунки з Христом, які становлять основу мого покликання та головний мотив його прийняття? Моє постійне повернення до оновленого Союзу з Господом? Моя тиха щоденна молитва «за життя світу»? Secretum meum mihi. Моя таємниця залишиться моєю таємницею… Нехай вона залишиться покритою завісою мовчання…
Я вже поволі віддаляюся від ґрат клаузури. Ти вже бачиш лише коричневий габіт, току, вуаль, білий плащ… Я коротко розповіла тобі про своє життя, відкрила краєчок його таємниці. А тепер залишаю тебе. Я повертаюся до своєї самотності, до свого щоденного життя, прихованого від людських очей. Щоб своєю невпинною молитвою та тихою жертвою підтримувати також і тебе у твоїх внутрішніх боротьбах…
Прихована з Христом у Бозі
Я, кармелітка боса.
Джерело: www.karmelitankibose.warszawa.pl