Philippe de Jésus-Marie OCD
«Ти маєш надзвичайно просту душу.
Але коли досягнеш досконалості,
то станеш ще простішою,
бо в міру того, як ми наближаємося до Бога,
зростає і наша простота».
Ця коротка, сповнена мудрості порада, дана сестрі Терезі від Дитятка Ісусового доброю старенькою матір’ю Февронією, містить у собі справжню таємницю християнської простоти. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим більше все спрощується, тому що Бог є простим, безмежно простим. Видатні богослови, великі містики, у міру того як заглиблюються в таємницю Бога, відкривають і захоплюються Його невимовною простотою. Це дуже часто веде їх до мовчання, до споглядання, яке також є простим, сповненим любові поглядом.
Отже, на початку є простота: єдина, нескінченна досконалість Бога, повнота, яка переливається в сопричастя трьох Осіб. Між Отцем, Сином і Святим Духом немає жодного розділення, жодних складових, але є єдність одного Буття, яке передається в любові. Отець повністю й неподільно висловлює Себе в єдиному Слові — Своєму Сині. Їхня взаємна любов — Святий Дух — є єдністю: «Я і Отець — одно» (Йн 10, 30).
ПРОСТОТА ХРИСТА
Оскільки Бог став людиною, ніхто не є простішим за Христа. Він цілковито й неподільно звернений до Отця, від Якого в кожну мить отримує Себе. Його душа проста — вона відображає таємницю Отця: «Хто Мене бачить, той бачить і Отця» (Йн 14, 9). У Ньому немає ані найменшого сліду егоїзму, який є джерелом ускладнення. Ісус цілком перебуває у відношенні до Отця: «Моє вчення не Моє, а Того, Хто послав Мене» (Йн 7, 16). «Пізнаєте, що Я Є, і що Я нічого не чиню від Себе, але говорю те, чого Мене Отець навчив» (Йн 8, 28). Ісус, єдине Слово Бога, яке стало тілом, може у всій правді визнати Своє Божественне ім’я. Він Є Той, Хто Є. Просто…
НАШІ УСКЛАДНЕННЯ
Наше розпорошення та ускладнення народжуються в міру того, як ми віддаляємося від Отця, від Його божественної простоти. Ми втратили нашу центральну точку опори й, унаслідок цього, є розпорошеними, тобто нас тягне в усіх напрямках, ми відвертаємося від істотного через турботи цього світу та неспокійну зосередженість на власному вузькому «я». Наше життя, коли його розриває в різні боки, втрачає прозорість, задуману Богом. Ми стаємо дволикими: подвійне серце, подвійні уста, підозрілий погляд. Ми вдягаємо різні маски, а суперечливі інтереси проникають одне в одного й зіштовхуються. Скільки ж у цьому втоми, болю, тоді як «потрібне тільки одне»: життя у своїй глибині, яке є простим під Божим поглядом.
Ускладнення не є чимось зовнішнім. Саме гріх замикає нас і зосереджує на собі, у такий спосіб створюючи в нас «прірву», в якій приховуються: егоїзм, злоба, страх, сумнів, розрахунок — усе те, що вносить хаос в наше життя. Однак наша душа створена на образ і подобу Бога і, як така, залишається простою у своїй первинній прозорості, оскільки покликана відображати красу простоти Пресвятої Трійці. Автентичне духовне життя повинно містити в собі порив до простоти, який є поверненням до справжнього центру, до глибини серця, де живе Пресвята Трійця. Це єдина мета, напрямок, який зосереджує всі сили людини, ведучи їх до Бога.
ДОЗВОЛИТИ СЕБЕ СПРОЩУВАТИ
Повернення до глибини серця, звичайно, перевищує можливості нашої пораненої природи. Отже, йдеться не про техніку зосередження, а про внутрішню згоду на те, щоб дозволити Спасителеві, присутньому в нас самих, притягувати нас до Себе, іншими словами: про життя нашим хрещенням. Віра, надія, любов — богословські чесноти, отримані у святому хрещенні, — вводять нас на шлях простоти, єднаючи наші сили, думки, почуття навколо Того, Хто творить і спасає нас кожної миті. Віра — це простий погляд, який допомагає нам у всьому розпізнавати Божу дію. Надія — це порив, який, відриваючи нас від усього, що розпорошує, спрощує нашу діяльність, роблячи нас більш чутливими до Бога та Його радості, і спонукає нас більше покладатися на Божу благодать. Любов — це сполучна ланка, яка єднає все наше буття навколо Єдиного Потрібного: Любові, яка є в Бозі і є Богом.
«Простота — це не що інше, як акт чистої та простої любові, яка має лише одну мету: досягнення Божої любові. Наша душа є простою, коли ми не маємо жодного іншого прагнення в усьому, що робимо» (св. Франциск Сальський).
Бути простим для християнина означає жити життям Христа, отриманим у святому хрещенні: життям Божих дітей. Усі автентичні прояви простоти (правдивість мотивів і вчинків, покора, забуття про себе) є випромінюванням цієї глибокої постави, яка веде всіх до радості від отримання себе від Отця та прагнення любити й служити.
«Свята простота — це незмінна воля завжди шукати того самого добра. Таким був Йов: “муж простий, праведний і богобоязливий”. Простота, точніше кажучи, — це воля, цілковито звернена до Бога, яка не просить у Бога нічого іншого, окрім однієї-єдиної речі, і шукає її з запалом, відмовляючись від амбітного множення цілей та розпорошення в цій епосі. На рівні способу життя простота є також справжньою покорою, яка як чеснота надає більшої ваги свідченню сумління, ніж власній репутації» (Guillaume de Saint-Thierry).
ЖИТТЯ ЦІЛКОМ ПРОСТЕ
Наше повсякденне життя, незалежно від різних обов’язків, справ, турбот, може бути позначене простотою. Плід покори є знаком життя, яке дійшло до розпізнання Єдиного Потрібного. Покора допомагає нам відкрити нашу справжню ідентичність Божих дітей і все (наші емоції, таланти, діла тощо) вписати у великий задум любові, яку Бог має до нас. Тоді кожна подія, діяльність, рішення стають нагодою зростати у простоті. Достатньо з довірою прийняти наше життя, нас самих як дар від Отця і просити Духа мудрості, щоб Він допомагав нам у цьому житті знаходити Божу волю. Щоб усе заново зібрати в цій великій течії любові, яка походить від Бога і знову веде нас до Нього:
«Бог робить людську волю простішою, зводячи її до однієї мети, до одного предмета, до одного прагнення: до виконання Божої волі. Душа вже не обтяжена тисячею прагнень, турбот, неспокоїв, як це було раніше. Її почуття зосереджуються в одному: вона любить усе те, що повинна любити — батьків, чоловіка, дітей, друзів, — але любить їх виключно в Бозі й тією самою любов’ю, яку має до Бога. Вона вже не знає, чи щось любить, бо її воля з’єдналася з Божою волею, а Бог прагне для неї щомиті того, чого вона найбільше потребує. Саме таким чином її спрощена воля знаходить свій спокій і свій центр у Божій волі» (Jean Grou SJ).