Св. Тереза від Ісуса

Тереза ​​Авільська – найбільш  жіночна постать серед загальновідомих кармеліток. Бо Тереза ​​від Дитятка Ісус, Єлизавета від Пресвятої Трійці й, зрештою, Тереза з ​​Лос Андес, перш за все, сповнені дівочої чарівності, поєднаної зі зрілою святістю, хоч кожна з них прожила не більше двадцяти з чимось років. Навіть Тереза ​​Бенедикта від Хреста (Едита Штайн) прожила на п’ятнадцять років менше, ніж Тереза. До самої смерті у віці 67 років, Свята зберегла свій  темперамент, чудово поєднуючи у своїй особистості жіночі емоції з глибоким внутрішнім життям. Досить звернутися до «Книги заснувань» та її листів, щоб відкрити для себе жінку, сповнену гармонії, котра достеменно вписується в конкретні рамки історії Іспанії ХVІ століття.

Тереза ​​де Сепеда-і-Аумада народилася в Авілі 28 березня 1515 року. Значний вплив на її формування мав батько Алонсо Санчес де Сепеда, який походив з Толедо з родини новонавернених євреїв. Мати Терези – його друга дружина – була кастильською дворянкою з Вальядоліда. Вона рано вийшла заміж і рано померла, народивши вісім дітей. Разом з трьома дітьми Алонсо від першого шлюбу, їй довелось виховувати одинадцятьох дітей. Від матері Тереза успадкувала гострий розум і пристрасть до читання лицарських романів, про що вона пізніше шкодуватиме, як про марно витрачений час та втрату дитячої побожності. Рання смерть матері – Терезі був на той час 14-й рік – і читання романів пробудили в юній дівчині потребу в любові; за спиною батька вона стала нерозсудливо поводитися з численними двоюрідними братами, відчуваючи особливу прихильність до одного з них. Дон Алонсо відреагував на це досить різко, віддавши дочку до пансіону августинок.

Хоч ​​в автобіографії Тереза відверто засуджує свою легковажність та емоційну незрілість, ми знаємо, що в Божій економії все, що відновлюється,  може стати імпульсом для духовного зросту. Завдяки своїй любові до читання (а Тереза ​​не знаходила спокою, доки не отримувала нову цікаву книгу), вона сформувалася як геніальна письменниця з почесним місцем у світовій літературі. З іншого боку, богословські знання дозволили їй отримати звання Доктора Церкви, оскільки знамениту «Третю духовну абетку» Франциска де Осуни про шляхи містичного досвіду  (завдяки цій праці вона безпечно йтиме бездоріжжям містики ще не торованими стежками) Тереза пізніше майстерно доповнить власним досвідом, про що розповість у своїй праці «Внутрішній замок».

 

 На 21-му році життя, всупереч волі батька, Тереза вирішила вступити до кармелітського монастиря Втілення в Авілі, можливо, під впливом досвіду монастирської атмосфери в августинському пансіоні. Ми можемо здогадуватися про її внутрішню боротьбу через тяжку хворобу, яку дістала в пансіоні й відразу після вступу до Кармелю. Тереза у своєму рішенні не керувалася найдосконалішою мотивацією, вона лише боялася залишитися у світі через свою гарячу вдачу, тремтіла перед ризиком сімейного життя, боялася гріха та прокляття. Вона зізнається: «Мій потяг до чернечого покликання був більше через рабський страх, ніж через любов» (Життя, 3, 6). Бог дав їй багато часу для духовного дозрівання, бо на той час Тереза вже не була молодою дівчиною. Її мати вийшла заміж у чотирнадцять років, а сорокарічну людину тоді вже вважали старою.

Відразу після вступу, окрім загадкових хвороб, вона також почала зазнавати Божих дотиків та внутрішніх переживань, про які пізніше скаже, що це було початком  усього того, що мала пережити пізніше. Серце «цариці містики»  було ніби створене для любові. Відкрите на людей і на Бога, завдяки шлюбним стосункам з Ним, воно змогло подарувати нам «школу молитви», у якій домінує той принцип, що молитися – означає не багато думати, але багато любити, бо тільки любов веде до єдності з Богом. Ось чому, незважаючи на різноманітні методи і техніки молитви, поширені в її часи, вона звела весь сенс спілкування з Богом до простого заохочення робити у Його присутності те, що допомагає більше Його любити.

У 1560-1562 роках Тереза, за настановою свого сповідника, пише автобіографію, першу в Іспанії, яка має літературну цінність, але й не думає про те, що пише безсмертний твір. Описуючи власне життя, вона зображає себе,  за прикладом Сповіді св. Августина, великою грішницею, а Бога – милосердним Отцем, який творить у ній чудеса благодаті. У монастирі Втілення Тереза поперемінно переживала великі містичні екстази і великі страждання духу. Цей Кармель мав характер побожної жіночої установи, але в планах Божого Провидіння саме вона мала стати засновницею регулярного жіночого Кармелю. У монастирі Втілення, у відповідних до їх стану покоях, мешкало 180 монахинь, деякі навіть з власною челяддю та кухнею.  Вони також не дотримувалися суворої кляузури. Перші десять років чернечого життя Тереза ​​згадує, як постійне тяжіння до Бога. «Господь почав зі щедрістю обсипати мене Своїми дарами, дарував мені благодать молитви відпочинку, а часом навіть підносив мене до молитви єднання» (Життя, 4, 7). Однак це ще не було остаточним наверненням.

Перші роки життя в монастирі Тереза наполегливо боролася з собою, щоб, подолавши різноманітні страхи, отримати бажану внутрішню свободу. Вони виникли через різні ситуації як у монастирі, так і пізніше у світі, куди її відправили на лікування. Та найважче було звільнити своє серця від любові та прихильності до осіб і справ, які не стосувалися Бога безпосередньо. Траплялися моменти, коли Терезі здавалося, що весь світ у неї під ногами, але потім випробування знову починали наступати на неї з новою силою. Усвідомлюючи свою внутрішню боротьбу, вона ще більше просила Бога про допомогу. І ніколи не була розчарована в своїх очікуваннях.

«Для того, щоб детально розповісти, яким чином в ті перші часи Господь керував мною та мене направляв, потрібен більший розум, ніж у мене, аби належним чином  висвітлити ті неоціненні ласки, якими на той час була зобов’язана Йому, та мою невдячність і злість» (Життя, 4, 11). Відкривши свою здатність і потребу любити, Тереза водночас усвідомила й ті небезпеки, які через це їй загрожували, а також власну слабкість перед ними.

У сьомому розділі автобіографії вона так описує свій тогочасний стан: «Зрештою, постійно то підіймаючись, то знову падаючи, я потрапила би просто до пекла; бо для падіння я мала багато друзів і помічників, але була покинута й самотня, коли мала підвестись, тому сьогодні дивуюся, як я не залишилася в падінні назавжди, і  прославляю милосердя Бога, котрий єдиний не залишив мене і подав мені руку» (Життя 7, 22). Усвідомлюючи, що вона зловживає своєю свободою, Тереза, ймовірно надміру, звинувачує себе, бо за мить запевняє, що ні за що не вчинила б смертельного гріха, лише занедбувала внутрішню молитву і провадила, як їй здавалося, дуже пересічне життя. Усвідомлення цього завдавало їй незмірних мук. У своїй очищуючій дії Бог використав як її темперамент, котрий вона мала приборкати, так і її велику вразливість до Його любові. Тереза почувалася внутрішньо роздертою. Вона згадує:«Таке життя найсумніше з того, що тільки можна  уявити, бо я і не втішалася Богом, і не мала задоволення від світу. […] Це така важка війна, що я не розумію, як могла витримати її навіть протягом одного місяця, не кажучи вже про стільки років. […] З одного боку, Бог кликав мене, з іншого боку, я йшла за світом. Справи Божі давали мені велику втіху; світські речі тримали мене в полоні. […] Я переживала великий внутрішній бунт, бо дух у мені був не господарем, а невільником» (Життя, 8, 1; 7, 11). Коли її серце достатньо вигоріло від цього болю,  Бог сам викликав у ній перелом через образ своєї муки та читання Сповіді св. Августина. Цей досвід, який був частиною її обов’язків під час Великого посту 1554 року, хоча ще не був остаточним «наверненням», але став важливим кроком у її внутрішньому житті. Навіть пізніше, в той період, який Тереза називає своїм «новим життям», вона не припиняє боротися за повну духовну свободу, в чому їй суттєво допомагають сповідники. Тільки в своєму монастирі св. Йосипа в Авілі, першому Кармелі, який вона заснувала, Тереза змогла з полегшенням сказати, що Бог справді звільнив її від тісних та болючих пут. Потрібне було глибоке духовне потрясіння, щоб невпевнена у собі Тереза, яка шукала свій шлях, змогла нарешті його розпізнати і сміливо на нього ступити. Велика іспанська містичка мала стати не лише відновницею Ордена, але й цілої Церкви, розбурханої релігійною боротьбою періоду Реформації.

 

У внутрішній переміні Терези, як вже згадувалося раніше, вирішальним був, перш за все, емоційно-образний досвід, підтриманий великою благодаттю, який радикально змінив її життя: вона перестала покладатися на себе та повністю довірилась Богові.  Ця цілковита надія на Боже милосердя дозволила їй спокійно віддатися внутрішній молитві та водночас прийняти ризиковане рішення заснувати реформований кармелітський монастир, що й стало початком великої реформи згромадження.

Коли Тереза відчула перший супротив Кармелю та тогочасного світу, її підтримував внутрішній голос Бога, який вона вже навчилася слухати та бути йому покірною. «Господь твердо наказав мені, щоб я з усіх сил намагалася заснувати цей монастир і не занедбувала цієї справи; що у ньому процвітатиме палке служіння  Йому; що його покровителем має бути св. Йосиф. […] Порадив мені передати Його наказ сповідникові» (Життя, 32,11) Саме лиш зізнання про об’явлення було для Терези немалим приниженням в ті часи, коли таких просвітлених спалювали на вогнищі. Що вже казати про те, коли  відкрилась її діяльність!

«Щойно це стало відомо у місті, одразу розпочалося велике переслідування, яке важко описати кількома словами. Звідусіль лунали насмішки та глузування; про мене казали, що я, певно, збожеволіла, коли хочу залишити монастир, у якому так добре. […]  Я не знала що робити; часом мені здавалося, що вони мають рацію. Коли в такому знущанні, звертаючись до молитви, я віддавалася Богові, Він у своїй доброті потішав мене та додавав мені відваги. Казав мені, що по цьому я пізнаю, як багато терпіли святі засновники згромаджень; що на мене чекають переслідування набагато більші, ніж можу собі уявити; але не варто про це турбуватися» (Життя, 32,14).

Цей особливий  заклик, здавалося б, мав знеохотити та нажахати, але він ніс у собі силу та відвагу. Так, поки закладали та освячували перший реформований монастир, Тереза боролася з нескінченними нападками та інтригами. Завжди така енергійна та винахідлива, вона часом бувала на межі сил та витривалості.  Тоді їй дуже допомагало усвідомлення, що Бог обрав її для виконання своєї волі. Протягом тринадцяти років, а саме з 1562 по 1575 роки, попри постійні хвороби та брак меценатів, Тереза заснувала одинадцять монастирів: у Авілі, Медіні-дель-Кампо, Малагоні, Вальядоліді, Толедо, Пастарані, Саламанці, Альба-де-Тормесі, Сеговії, Беас-де-Сегурі та в Севільї. Треба прочитати «Книгу заснувань», щоб оцінити розмір внеску цієї ослабленої хворобами черниці, яка називала себе – трохи через покору, а трохи всупереч – «неосвіченою жінкою». Епопея фундації, тобто заснування нових монастирів, правдиво відображає  особистість Терези. Вона написана з гумором та крихтою іронії як щодо сторонніх осіб, пов’язаних із фундаціями, так і щодо неї самої та кармеліток. Сестри, зазвичай, їздили критими возами, запряженими мулами, й навіть у кількаденній чи тривалішій подорожі намагалися ревно дотримуватися своїх чернечих обов’язків, особливо тих, що стосувалися внутрішньої молитви та бревіарію. Ось одна з пригод сталася під час поїздки сестер до Кордови, коли, покриті довгими вельонами, вони викликали справжню сенсацію і спричинили збіговисько враженого натовпу.

Тереза — велика реалістка, й ніщо не проходить повз її увагу. У листах, сповнених жіночої чарівності та материнської турботи до адресатів, часто духовне та містичне переплітається з найбільш практичним та прозаїчним. Наприклад, закликаючи якусь поважну жінку до частої сповіді з огляду на Божу любов до неї, Тереза водночас нагадує їй про обіцяних сестрам індичок. Їй притаманні гармонія апостольської діяльності та містичного досвіду. Місіонерство Святої однаково пов’язане з  апостольською ревністю та зі спокоєм духа, молитвою й духовним керівництвом, аскетизмом і жіночою ніжністю. Її особистість можна зрозуміти лише виходячи із суперечностей та парадоксів. Вона безмежною любов’ю полюбила Бога та людину, не відділяючи одне від іншого. Святість,  визнана у ній ще за життя, в цілому не нівелювала її вроджених рис та не позбавляла остаточно певних вад та недосконалостей, Тереза лише гамувала їх та вчила перемінювати усе на тріски, якими слід розпалювати у собі ще більше полум’я любові, поєднаної з цілковитою покорою серця. Вона ввійшла в історію в усій славі своєї жіночності, повністю віддана Богові та людям. Бог не лише не знищив її людських схильностей, але й зміцнив їх своєю благодаттю, тож Тереза може бути прикладом вдосконаленої людськості. Навіть коли ми дивимося на неї, як на приклад християнського пізнання Бога, побудованого на досконалій вірі, надії та любові, то бачимо, як вона по-людськи вірила, довіряла та любила і як боролася зі своїми обмеженнями, знову й знову то падаючи, то підводячись, та зі слабкостю своєї природи. Відновителька Кармелю та Церкви, вчитель духовного життя, зрештою Вчитель Церкви — Тереза й далі залишається для нас актуальним закликом до терплячої побудови Божого життя на основі тієї природи, якою Творець сам нас обдарував.

 

Згаданий вище 1575 рік не був завершальним у засновницькій роботі Великої Матері Кармелю. Навпаки! Він додав турбот щодо збереження справи у боротьбі зі старим Кармелем. Ця темна сторінка в історії Ордена насправді стала світлою в історії нашої Святої завдяки її здатності перетворювати будь-яке терпіння на ще більшу любов і ще більшу довіру до Бога. Після заснування монастиря в Севільї в 1575 році, на Новий 1576 рік  Тереза ​​заснувала ще один — в Караваці, потім у Вільянуеві, а у 1580 році — у Паленсії; через рік постав наступний — у Сорії, й нарешті  останній — у 1582 році в Бургосі, за кілька місяців до смерті Засновниці. Кожна нова «голуб’ятня Пресвятої Богородиці», як вона називала свої жіночі монастирі, примножувала її радість, вдячність Богові та надію прийти на допомогу розшматованому  війною світові. Проте ніщо не можна порівняти з радістю Матері-Засновниці, викликаною створенням першого чоловічого Кармелю в її улюбленій та  вистражданій Реформі. Вона пише: «Успішне створення цього чоловічого монастиря було – я це добре розуміла – благодаттю, незрівнянно більшою за всі заснування жіночих домів, які Господь дозволив мені звершити» (Книга заснувань, 14, 12). Так вона отримала бажаних сповідників і духівників для своїх сестер, яких називала духовними дочками. Кармеліти – силою своєї священицької влади – мали вести їх до Бога згідно з ідеалом і харизмою, народженими в її серці з Божого милосердя. Невідомо, чи без них її справа, названа згодом Терезіанською реформою, пережила б ті духовні та історичні бурі, які чекали на її велику «родину» протягом століть.

Тереза ​​любила своїх «синів» так само, як і своїх «дочок», а може й більше, про що свідчать її листи. Вона любила мудро, по-божому і для Бога, тому коли вони не служили Йому всім серцем, не щадила ні перших, ні других. Це була турбота серця матері, котра бачила, як зростає справа її життя та хотіла, аби вона була цілковито присвячена Богові та Церкві. Вона мала особливу прихильність, якої й не приховувала, до Йоана від Хреста і Ґраціана (в згромаджені – о. Єроніма від Матері Божої). Про свою першу зустріч з останнім вона пише:«Досить було одного погляду, аби зрозуміти, що Господь у цій людині послав нам допомогу, якої я потребувала у стані виснаження. Ось чому в ті дні я була настільки  безмежно щасливою […], що була б рада нічого іншого не робити, лиш безперервно дякувати нашому Господу» (Книга заснувань, 24, 2). А пізніше, з огляду на те, що сталося потім, «без перебільшення зізнаюся: це були найщасливіші дні мого життя». Радість зустрічі була взаємною. Внутрішньо самотній Ґраціан (на 30 років молодший за Терезу) відкрив їй своє серце, захоплений її духовним досвідом і зрілим материнством. Вони доповнювали один одного: він бачив у ній красу і молодість духу, вона бачила в ньому зрілість, незважаючи на юний вік. Їхню глибоку, особисту зустріч пов’язує, передусім, любов до Бога та Ордену. Тереза, поєднана з Богом у містичному союзі, з безмежною здатністю до любові та великою жіночою чутливістю, віддавала перевагу людському над матеріальним. Ґраціан ставився до речей практично, «а в питаннях Ордена –  по-чоловічому та «професійно». Пізніше життя не вбереже їх від конфліктів, але спочатку обоє відчували велику радість від розуміння одне одного. Незважаючи на своє емоційне піднесення через Ґраціана та те, що вважала його «сином», Тереза змогла побачити в ньому свого настоятеля, отця і духовного керівника, хоч в їхньому випадку керівник був водночас керованим.

Майже в той самий час великим,  чи не найбільшим, помічником у справі Терези був о. Йоан від Хреста – монах непоказного зросту, слабкий і потайливий, але сильний духом. Тереза ​​шанувала його і захоплювалася ним. Йоан найкраще зрозумів терезіанську харизму і сформував її духовно, тому, коли йдеться про Реформу, прийнято додавати: Joanne adiutore – за допомогою Йоана. Без нього Тереза не здійснила б усього того, що зробила для Церкви. Завдяки його моральному авторитету, вона також здобула законний авторитет в той час, коли жінка не могла виконувати жодних законних функцій у монастирі. Йоан був першим при заснуванні чоловічого Кармелю у Дуруело, хоча його пріором став о. Антоній від Ісуса, старший за віком та з більшим досвідом життя в монастирі. Тереза ​​цінувала мудрість Йоана, називала його своїм «маленьким Сенекою», але вважала не його першим суперіором Реформи, а Ґраціана, хоча в той же час визнавала, що Йоан був найбільш відданим їй та найбільше послужив справі. Вона шанувала Йоана, але надала перевагу  Ґраціанові тому, що він був біля неї, і будучи його слухняною донькою, вона могла бути для нього і турботливою матір’ю, що було немислиме для Йоана. У своїй дружбі  з Ґраціаном, за словами о. Отгера Стеггінка, Тереза ​​інтегрувала свою жіночність, показуючи, що «в надприродній любові до Бога і людини не тільки зберігаються психологічні структури людських установок, але й лише в ній вони досягають повного розвитку» .

Можна багато говорити й про дружбу Терези з сестрами. Вона не приховувала, що з назначених нею настоятельок, особливо відзначала Марію від св. Йосипа і до неї найчастіше зверталася в листах, ділячись своїми спостереженнями про кармелітський ідеал і власним досвідом. Вона написала їй також, що не терпить недосконалості в тих, кого любить; і чим більше любить, тим важче переносить їхні найменші помилки. Ми маємо доказ цього у випадку з «великою» Анною від Ісуса, яка після смерті Терези перейняла її справу. Насправді Мати-Засновниця готувала її до цього з самого початку. Вона називала її своєю «донькою і короною» та «стовпом (порівняння, взяте з вогняної  хмари, коли Ізраїль блукав пустелею), який веде, просвітлює і захищає». Тереза доручила їй заснування Кармелю у Ґранаді разом з о. Йоаном від Хреста, оскільки сама в той час планувала заснувати монастир у Бургосі з о. Ґраціаном.  Але коли Анна вчинила надто самовільно, Мати впала в праведний гнів. Дорікаючи їй за самостійність, уперте наполягання на власних судженнях і вподобаннях, Тереза у звертанні називає її «некерованим створінням» і велить їй прочитати свій різкий лист і настоятелеві, і  о. Йоанові від Хреста. Анна була покірною, не зважаючи ні на що,  бо не лише оприлюднила цей докір, але й дбайливо зберігала лист.

Голоси Терези та Йоана завжди звучали в унісон, бо вони обоє осягнули свободу серця, метою якого була любов, а шляхом – зречення. Обоє глибоко досвідчили, що все, що вони віддали Богові, отримали назад у цьому житті, як стократно помножене духовне добро. Любов Ісуса спасає, тож ніхто з них не хотів жити лише для себе, лише брати участь у спасенній любові Бога.