Покликана любов'ю

 “Я завжди був переконаний, що є двоє мучеників Освенциму,

 котрі провадять нас разом із собою до майбуття:Максиміліан

Марія Кольбе та Едіта Штайн – свята Тереза Бенедикта від Хреста”. 

(Іван Павло ІІ, Папа Римський)

 

Покликана любов'ю

 Нарис   Олег Бєлінський

   Вранці 7 серпня 1942 року, зі збірчого табору Вестерборк у північній Голландії неспішно вирушив товарний поїзд з однією тисячею євреїв. 9 серпня він дістався пункту призначення - Освенцим-Бжезінка. Березовий гай зустрів їх сонцем і пташиним співом. Тут вони роздяглися, одержали по шматку мила і голою беззахисною вервечкою потяглися до лазні. Після душу їм було обіцяно філіжанку кави. Потім двері щільно зачинились, і, замість очікуваної гарячої води…

  Серед приречених на загибель вирізнялась своєю зовнішньою незворушністю невисока жінка з гладкою зачіскою і гарними промовистими очима. У світі її звали Едита Штайн. При хрещенні вона обрала ім'я Тереза Ядвіга. У кармелітанському кляшторі Тереза Ядвіга стала Терезою Бенедиктою від Хреста. У доборі цих імен - жодної випадковості.Все продумано, пережито, зважено. Як, власне, і годиться вченій, котру Його Святість Іван Павло ІІ назвав "оздобою сучасної німецької філософії". А, втім, про це згодом.

  Едита народилась 12 жовтня 1891 року у Вроцлаві - тоді ще німецькому Бреслау. Вона була останьою, сьомою дитиною у сім'ї з глибокими єврейськими традиціями і патріотичною німецькою самосвідомістю.

  Їй ще не було і двох, коли після наглої смерті батька, торговця деревиною, весь тягар відповідальності за родину перейняла на себе його дружина Августа Штайн. Жінка сильної вдачі, швидкого розуму і динамічної працездатності, вона невдовзі набула такої справності у ділах, що добре ім'я її підприємства стало відоме на цілий Шльонск. Сприяла цьому і доброчинність удови Штайн, яка завжди знаходила можливість, щоб у той чи інший спосіб допомогти бідним людям, навіть викуповувала деревостави, щоб зимою віддати їх убогим на опалення.

  "У домі не говорили про виховання,- згадує Едита. - Ми, діти, вичітували з прикладу матері, в котру вдивлялись, як у дзеркало цноти, властивий спосіб поведінки".

  Вся атмосфера нового солідного будинку, в якому зростала Едіта - старі гравюри зі сценами з історії Ізраїлю, біблійні мотиви у різьбленні на дубових шафах і скринях - була насичена духом Старого Заповіту, який плекала богобійна пані Штайн. Юдейських свят і ритуалів в родині дотримувались взірцево. При тому мати з любовю, але пильно додивлялась, аби всі діти наслідували її приклад. Зрештою, суворе дотримування релігійних приписів не обтяжувало дітей і природно поєднувалось з повним демократизмом у всьому, що не торкалось віри отців. "Слухайтесь мого слова і не перешкоджайте. Поза тим можете робити, що хочете", - єдино цю вимогу ставила пані Августа перед дітьми.

  І мала Едита робила, що хотіла. У оточенні старших, котрі залюбки ділилися з нею набутими знаннями і враженнями, розвивалась напрочуд швидко, так, що невдовзі набула прізвисько "мудра Едитка". Часом ходила на голові, діставала невгамовними амбіціями, вибухами різнокаліберних емоцій. І тут же її, як нікого в сім'ї, притягала суворість посту. Можна сказати, що вона зростала несподіванкою для себе і ближніх. Дванадцятирічною заявила, що не перейде до гімназії, у 14 взагалі відмовилась вчитись, дещо пізніше "у повному розумінні і з власної волі перестала молитись".

  Відтоді Бог на довгий час зник з життя Едити. Вона не хотіла сприймати нічого, чого б сама не дослідила, навіть віри отців.   "Єдиною моєю молитвою був постійний пошук правди. Я не розуміла тоді, що вже самий пошук правди є, у своїй найглибшій сутності, шуканням Бога",- наводить рефрен своїх студентських років сестра Бенедикта. Отже, почала пожадливо студіювати - мови, германістику, історію, психологію, філософію.  Мандри по університетах, розпочаті у рідному Вроцлаві,  закінчилися у Гетингемі, де вона стала горливою прихильницею видатного філософа Едмунда Гусерля. Започаткований ним метод вивчення явищ, котрий незабаром буде визнаний, як новий філософський напрям і надбає назву "феноменологія" - (наука про явища), знайде своє продовження у працях нової студентки, а надалі й асистентки Гусерля. З усією пристрастю поринула вона у побудову нових філософських конструкцій. Знаходила, втрачала і знову шукала, вони поставали й розсипалися, радість відкриттів перемінювалась на довгі депресії, часом, у нервовому збудженні, прагнула попасти під машину або зірватися зі скелі.

  Тих, хто уявляє святих якимись ефемерними солодкими істотами, що у цілковитій благодаті прямують до раю, мусять вразити ці депресії і самогубчі думки Едити. А, проте, наступні випробування лише додали Едиті Штайн тих необхідних якостей, які у подальшому визначили постать св. Терези Бенедикти від Хреста - врівноваженості у найкритичнішіх ситуаціях, доброзичливої погоди духа, жертовності.

  Першим з цих випробувань була війна, другим - кохання.

  "На початку квітня 1915 року я вже була у містечку Граніце на Моравах, у шпиталю Карпатського фронту, де мене спершу призначили у тифозне відділення" - пише у спогадах сестра Тереза Бенедикта, тоді новоспечена сестра милосердя. Багато що в цій її книзі залишилося "за кадром". Після тих шпитальних "студій" для неї - цнотливої, вихованої у суворій моралі, не лишилося жодної таємниці в чоловічому тілі. Вона не пише, чи призвичаїлась у цій своїй школі мужності і витримки до  смердючих ран, вошей, брудної лайки, агоній. Вона згадує інше - як навчилась асистувати при операціях, як поранені і хворі тішились, коли вона їх купала, як терпіла їхні капризи, як згодом, від нервового виснаження, перестала спати і почала палити. Тоді вона ще не розуміла, що через невимовні страждання цих, таких різних, людей, через біль, що раз по раз торкався її серця, Христос зробив її, Едиту Штайн, свідком і учасником свого Хреста.

  Не можна вилічити, скільки зерен мало впасти в душу Едити, щоб врешті, з них зросло могутнє дерево її Хреста. Це і книжки, насамперед,  Старий Заповіт - священна книга юдеїв, першоджерело віри в єдиного Бога. Це праця у шпиталі пліч-о-пліч з сестрами з різних монаших орденів, і розмови з віруючими християнами, наприклад, з добрим її приятелем –філософом Адольфом Рейнахом, який невдовзі загинув на фронті. Тоді, у 17-м, після його погребу, Едиту вразила поведінка вдови Рейнаха. котра, незважаючи на весь біль, була сповнена християнською погодою духа і тою любов'ю, що надає існуванню людини вищий сенс.

  "Це була моя перша зустріч з Хрестом і Божою силою, якою Хрест наділяє тих, котрі його несуть, - згадує Едита. - Уперше я  на власні очі побачила Церкву, народжену зі збавчого терпіння Ісуса і долаючу смерть. В цю мить впала моя зневіра, юдаїзм зблід, а Христос заяснів - Христос у таємниці Хреста."

  У 25 років, невдовзі після шпиталю, Едита Штайн  спромоглася захистити докторську з висновком "summa cum laude"  - з найвищою відзнакою. Ім'я молодої вченої набувало розголосу. І тут Христос надіслав їй чергове випробування.

  "Попри велику відданість праці, я плекала у серці надію, що зазнаю великого кохання і щастя у подружжі,- пише далі Едита. -  Взагалі не знаючи засад католицької віри і моралі , я, одначе, була цілковито перейнята католицьким ідеалом подружжя".

  Ще до війни вона марила про одруження з Гансом Ліпсом, своїм товаришем по університету - він обрав іншу. А потім з"явився далекий кревний, теж Ганс. Ганс Біберштайн. Вона знала, що могла "завоювати" Ганса, котрий дарував її сердечною прихильністю. Напевно, вона, з її заповзятістю, так би й зробила, якби не давні стосунки Ганса з її старшою сестрою Ерною, життя якої "було б розбите, якби одруження з Гансом не відбулося." І Едита відступила. Відійшла убік, залишивши таке приголомшиве відлуння свого болю, що його варто навести.

  "Певно, в результаті душевних борінь, що відбувалися в мені, без будь-якої людської допомоги, я почувала себе тоді дуже недобре фізично. Вранці, в день цивільного шлюбу, я лежала на канапі в одній з наших спалень з такими сильними болями, що, коли нагору виносили останні тяжкі меблі, мене, за кожним шурхотом і стуком, переймав внутрішній дрож. Ерна сказала, що не може бачити, як я мучусь і дала мені трохи морфію. Ввечері я знову почувала себе цілком добре." Опанувавши себе, вона навіть двічі танцювала з Гансом. Другим був вальс. "Це був мій останній танець у житті",- закінчує своє свідчення Едита.

  Радість через страждання. Вона, потай від усіх, принесла своє щастя у пожертву сестрі. Христос прийняв цю жертву і незабаром винагородив Едиту. Літньої ночі 1921 року Він, Учитель, надіслав їй свій знак, своє благословення.    

  Загостивши на дачі у своєї колежанки і найближчої подруги, невдовзі її хрещеної матері, Ядвіги Конрад-Мартіус,  Едита, аби не нудьгувати перед сном, узяла з книжкової шафи якусь книгу. Це була автобіографія св. Терези Авільської. "Я почала читати., - розповідає далі Едита, - у короткім часі зміст її так мене поглинув, що я не могла перерватись, аж поки не дійшла до кінця. Коли закривала книжку, промовила до себе:"Це є правда".

  Останній поштовх. Краплина, котра переповнила чашу, щоб пролитись дощем благодаті ще на одну спасенну душу. Жінка, що з молоком матері прийняла у себе  Старий Заповіт, людина, просякнена мудрістю філософських надбань людства, вчена, для котрої безперестанне мислення було її працею і покликом, по довгих і болючих пошуках істини, переступила браму Заповіту Нового, з якого промовив до неї Христос:"Не думайте, що я прийшов усунути закон і пророків: я прийшов не усунути їх, а доповнити. Істинно бо кажу вам: доки мине небо і земля, ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться". (Мт., 5, 17-18).

  Це був Він. Месія. Месія світу. Месія її народу. "І дивні діла Твої, Господи - після мого навернення я знову відчула себе єврейкою.- звіриться Едіта  заприязненому з нею єзуїтові. - Отець навіть не уявляє, що я відчуваю, коли вранці приходжу до каплиці і, дивлячись на табернакулум і на образ Божої Матері, кажу собі:"Вони були однієї зі мною крові". 

  По святому хрещенні на Новий 1922 рік, Едита, проваджена духом Великої Терези, з силою відчула своє правдиве покликання – Кармель. Проте, його доводилось гамувати, адже матір і так вкрай болісно пережила “відступництво” своєї улюблениці. Компромісний вихід запропонував перший духовний керівник Едити, старий прелат Юзеф Швінд. Він знайшов для неї посаду вчительки у школі св. Магдалени при кляшторі домініканок у древньому Шпаєрі та помешкання у кляшторі, де вона могла би поєднати напівчернече життя з подальшою науковою працею. 

  Віднині життя її проходило наче у двох вимірах. Едита Штайн недарма мріяла колись стати вчителькою. "Її педагогічна і дидактична діяльність була дуже плідною, - свідчить одна із сестер-домініканок. - Швидко завоювала серця учениць. Для нас усіх вона була пломенистим прикладом, котрий ще й дотепер виявляє свій вплив. Проста, скромна і природна, вона йшла тихою, непомітною, спокійною дорогою своїх обов’язків, завше однаково зичлива і відкрита для усіх, хто  шукав її допомоги. А було їх чимало. Зайнялась також кляшторною молоддю, приватно готуючи до вступних іспитів молодих сестер і кандидаток. Один Бог знає, скільком людям допомогла, порадила, показала дорогу; як часто була для інших знаком любові в їх духовних та тілесних потребах. Опріч того, вона була завжди зайнята науковою працею."

  І було інше. Її недарма називали від дитинства "книгою, замкненою сімома печатками", "натурою, надзвичайно замкненою у собі". Утаємничене духовне життя Терези Ядвіги, нарешті, знайшло розраду і живе джерело, що струменіло з табернакулуму. Всі, звісно, знали, що вона найпершою приходила на вранішнє служіння, часом ночі провадила в тиші костьолу і йшла звідти на уроки, не встигнувши навіть поснідати. Аскеза, молитва і розважання на самоті стали звичкою на все подальше її життя. Можна тільки здогадуватися, які світи  щоразу відкривались перед нею, які думки і прозріння спалахували в її мозку. А, проте, ніхто не бачив її млявою та виснаженою цими нічними чуваннями. Навпаки, вони насичували її енергією, котру не могли не відчувати інші. "Тоді ми усвідомили,- свідчить одна з учениць,- що може означати досконала гармонія поміж вірою і життєвою позицією".  

  На щастя, історія залишила для нас чимало подібних сердечних свідчень - непересічна постать невисокої вчительки назавжди вкарбувалась у вдячну пам'ять її учениць, сестер-монахинь та священиків, усіх, хто бодай раз зустрівся з нею.

  А зустрічей додавалось. У 1928 році, по смерті прелата Швінда, зацікавлення літургічним рухом привело Едиту до бенедиктинського абатства Беурон, на тижневі пасхальні реколекції.  Попри відданість утаємниченій суворій молитві Кармелю, вона всім своїм чутливим серцем сприйняла духовність св. Бенедикта. Від цього часу цей благословенний "передпокій неба" на березі верхнього Дунаю став духовною вітчизною Едити, а молодий абат Рафал Вальзер - тим пастирем, котрому вона беззастережно, з дитячою довірою відкриє свою душу. Абатові  потрібно було небагато часу, аби зрозуміти, що Господь подарував йому приязнь "однієї з найбільших жінок нашого часу", котра потрібна суспільству скоріше в акції, аніж в контемпляції, себто в дії, а не у розважанні.

  Усвідомивши, під впливом бенедиктинського духу о.Вальзера, що "науку можна трактувати, як службу Божу", доктор Штайн поринає у вир життя. Примножуються її наукові розвідки, переклади, статті до популярних видань, доповіді, зокрема, щодо становища жінок у суспільстві та церкві, її чує Німеччина, Австрії, Чехія, Швейцарія, Франція. На закид, що вона говорить надто побожно, відповідає у своїй спокійній, зваженій манері:"Якби я не мала про це говорити, взагалі б не забирала голосу. По суті, завжди маю повісти лише одну, маленьку і просту, правду: як розпочати життя поруч Господа". 

  Невгамовне прагнення якнайповніше пізнати і переказати іншим правду, отже, Бога, спонукало Едиту, врешті-решт, полишити вчителювання, аби довершити переклад з латини фундаментальної праці св. Томи Аквінського "Quaestiones disputatae de veritate" -"Розважання про правду", який вона розпочала у Шпаєрі. Попри надзвичайну складність завдання, двотомний переклад з"явився друком у 1931-32 роках. Розголос від нього та блискучих наукових коментарів Едити засвідчив, що пані доктор Штайн зайняла належне їй місце серед європейської філософської еліти. 

  Окрилена успіхом і вдячна Богові за цю ласку, вона, за підтримкою Гусерля та інших вчених, домагається посісти професорську кафедру. Проте, через тиск націонал-соціалістів, професорський колегіум у Бреслау та Фрайбургу відкидає кандидатуру Едити. Несподівано її запрошують у Мюнстер, на посаду доцента у Католицькому Інституті наукової педагогіки. Та менше ніж через рік, у лютому 1933 року, нова влада пропонує доктору Едиті Штайн через її юдейське походження полишити працю у німецькому інституті.

  Звичайно, на еміграції її чекало продовження наукової кар'єри. Але вороги "відкрили мені, врешті, дорогу" - у старовинному Кельні на неї чекав Кармель.

  " Монастирська брама відкрилась для мене 14 жовтня, в день урочистості нашої святої Матері Терези", - свідчить Едита. - Я завжди передчувала, що Господь приберіг для мене в Кармелю щось, що тільки там можна знайти."

  "Щось". Що саме? Відповідь на дивне для багатьох благословення Христа:"Блаженні вбогі духом, бо їх є Царство Небесне."? (Мт., 5,3). Стати найнепомітнішою, випорожнити від власного "Я" свою душу, аби звільнити її для Улюбленого, пройти через темну ніч, перетворитись на самотність, сповнену чеканням Його…

  До цього вона була готова. Хоч як закручував Едиту вир життя, вона могла би сказати услід за мандрівним українським філософом: "Світ ловив мене і не піймав" - духом Едита "віддавна приналежала" Кармелю.

  А, втім, у Божому плані cтосовно неї був і інший пункт, щодо якого ще 1948 року розважала її наставниця у новіціаті, “наша кохана матір” - настоятелька Кармелю у Кельні с. Тереза Рената від Святого Духа.

  "Бог вказав їй у містичнім видінні свій хрест як той хрест, під яким потерпає її народ. Водночас Він закликав її до того, щоб - як безгрішний Агнець - передбачену для неї участь у цьому хресті вона добровільно взяла на себе в імя усіх, тобто за них та за їхнє спасіння. Великодушно налаштована на жертву, Едита висловила згоду. "У чому, одначе, мало виявитися це "несіння хреста", цього я ще не знала", - пише вона. Проте, Бог знав, що лише специфіка Кармелю, який провадить її до власного "ніщо", аби цілковито відкрити її на Того, котрий у любові хотів бути для неї "всім", спроможна наділити цю обрану душу подібністю до Агнця. Бог прагнув допровадити її аж до поєднання  з гвалтовною смертю свого Сина - для порятунку цілого народу".

  Народу, додамо ми, для якого вона, згідно канонів юдаїзму, померла у мить свого хрещення.

  Під цим знаком - знаком Хреста пройшла решта земного життя майбутньої святої. Щодня Хрест благословляв її на служіння і на відпочинок, спершу у Кельні, потім у голландському містечку Ехт, куди її переправили у спробі порятунку. Хрест спонукав її шукати заступництва за євреїв у Папи. У його затінку побачили світ її найбільш грунтовні праці - останню з них "Пізнання Хреста" було присвячено великому реформатору Кармелю і великому іспанському поету-містику Іоанну від Хреста. Хрест допоміг їй пережити всі удари долі і найбільший - смерть матері, її вірного друга і непохитного опонента. У таборі, за згадкою одного зі свідків, “її посмішка випромінювала тепле сяєво” – цей відблиск Хреста огортав чуйною любов’ю інших ув’язнених, тамуючи їх розпач. Зрештою, Хрест поєднав її з її сестрою Розою, так вони й увійшли разом до газової камери.

  Насамкінець, в останній агонії, коли обабіч неї розпинали її народ,  Едита Штайн відчула, як Хрест перетворюється на вогнище, з якого жертовним попелом злітають до Бога вимріяні у стражданнях і Любові слова її вірша:       

 Народ Твій, Господи, Твойого Ізраїлю,

 В глибини серця свого забираю,

 В укритті молячись і спалюючись в жертві,

 Його я хочу до Спасителя привести.