Едита Штайн, біографія

Ранні роки

 e stein 2будинок де жила родина Штайнів у Бреслау

 

Едита народилася в 1891 році у місті Бреслау, яке тоді входило до складу Німеччини (нині польське місто Вроцлав). Вона була одинадцятою, наймолодшою дочкою в єврейській сім'ї. Коли їй було два роки, її батько помер, і головою багаточисельної сім'ї стала її мати, юдейка за віросповіданням. Проте Едита вже в дитинстві відрізнялася самостійністю і незвичайним розумом. У п'ятнадцять років вона залишила віру, в якій була вихована, тому що не могла вірити в існування Бога, і вся її юність пройшла у пошуках істини, яку розуміла як еволюцію пізнання, і в боротьбі за гідність жінки. Вона вчилася в університеті, що було досить рідкісним для дівчат того часу: у 1910 році вона була єдиною жінкою, що навчалася на філософському факультеті міського університету. Потім вона переїхала до Геттінгена, університетського міста, і там познайомилася з філософом, який мав визначальний вплив на все її життя, — з Едмундом Гуссерлем, засновником феноменології.

Його строгий і чесний розум вразив Едиту, і під його керівництвом вона блискуче захистила диплом.

Гуссерль цінував Едиту настільки високо, що готував її до викладацької діяльності в університеті, а коли перевівся у Фрейбург, узяв її до себе асистентом.

Саме їй було доручено розібрати величезний архів вчителя: спершу розшифрувати його записи, а потім привести їх до ладу, відзначивши, що слід переглянути або переробити.

У одному з листів 1917 років Едита пише: «Остання ідея вчителя така: перш за все я повинна залишатися разом з ним до тих пір, поки не вийду заміж; крім того, я можу вийти заміж лише за людину, яка теж стане його асистентом, як і наші діти. Далі нікуди!».

Заслугою Гуссерля — людини дуже вимогливої і дещо деспотичної — було виховання ним своїх учнів згідно з його знаменитим принципом: «Zu den Sachen» («До самих речей»): слід погоджуватися з речами, з феноменами, в тому вигляді, в якому вони є. І саме через цю наукову сумлінність Едита не може не звертати уваги на деякі особливі «феномени» і залишатися від них внутрішньо незалежною.

Знайомство з християнством

Едита пише цікаве дослідження про старонімецьку молитву «Отче наш»; знайомиться з новонаверненим Максом Шелером, людиною безладного розуму, але привабливим і незвичайно обдарованим; два роки служить на фронті сестрою милосердя і бачить своїми очима таємницю страждання.

e stein 3Едита Штайн у 1925 р.

 

Все це скеровує її увагу на феномен релігії. Ми можемо зрозуміти, в якому стані духу вона тоді перебувала, слухаючи її власну розповідь про враження від відвідин католицької церкви з суто естетичною метою, коли вона з подивом побачила, як проста жінка з продуктовою сумкою в руці увійшла помолитися: «Мені це здалося дивним. У синагоги і в протестантські церкви, де я бувала, можна було входити лише під час богослужіння. Те, що люди можуть увійти до церкви на хвилинку, неначе за звичкою або для невимушеної бесіди, так мене вразило, що забути цю сцену я вже не змогла ніколи».

Два інших випадки були визначальні. У Геттінгені вона познайомилася з молодим викладачем, Адольфом Рейнахом, правою рукою Гуссерля, що допомагав йому в роботі зі студентами. Його доброта, витонченість, артистичний смак, яким вирізнявся навіть його дім, вразили її.

Едита стала другом його сім'ї, але в 1917 році Адольф був убитий на фронті у Фландрії. Його молода вдова попросила Едиту допомогти їй розібрати його філософські роботи, аби підготувати їх до посмертної публікації. Думка про те, що їй доведеться повернутися в той будинок, який вона пам'ятала прекрасним і щасливим, і побачити його зануреним в траур і у відчай обтяжувала Едиту. Але, на її здивування, в будинку панував мир, а вигляд дружини Адольфа був скорботний, але водночас ніби перемінений. Від неї вона почула розповідь про хрещення, яке вони разом з чоловіком прийняли кілька місяців тому, коли вирішили долучитися до протестантської Церкви, хоч їх і вабило до католицтва, корячись внутрішньому голосу, що закликав їх поспішити: «Це не важливо, не думатимемо про майбутнє; якщо ми раз почнемо спілкування з Христом, то потім Він Сам поведе нас, куди захоче! Звернімося до Церкви, я не можу більше чекати!» (пані Рейнах згодом стала католичкою).

Едита слухала цю розповідь, пройняту любов'ю, і бачила, який мир був у будинку її покійного друга. Вона писала: "Це було моєю першою зустріччю з Хрестом, з тією божественною силою, яку Хрест дає тим, що несуть його. Вперше свідомо мені з'явилася Церква, що перемогла смерть, народжена завдяки Христовим Страстям. У ту мить моя невіра впала, юдаїзм зблякнув в моїх очах тоді, як в серці моєму сходило Христове світло. І тому, ставши кармеліткою, я додала до свого імені слово «Хрест».

Чотири роки ця «подія» або цей «феномен» формував її свідомість, поки не отримав остаточного осмислення і усвідомлення у світлі іншого епізоду.

Влітку 1921 року Едита довго гостювала у своїх друзів — подружжя, що також навернулись до протестантизму. Одного дня увечері подружжя пішло з дому, а вона почала переглядати їхні книги.

Ось її розповідь про те, що сталося: "Не вибираючи, я взяла першу книгу, що потрапила мені до рук. Це був товстий том під назвою "Життя святої Терези Авільської «. Я почала читати його, і читання так захопило мене, що я не відривалася, поки не дочитала книгу до кінця. Закривши її, я мусила зізнатися самій собі: це правда!»

Вона провела за читанням всю ніч, а вранці пішла в місто, купила катехизм і мисал, ретельно вивчила їх і через декілька днів пішла на першу в своєму житті Літургію.

Вона пише: „Не було нічого, що залишилося б для мене незрозумілим. Я зрозуміла навіть найменші деталі обряду. В кінці Служби я зайшла в ризницю і після короткої бесіди зі священиком попросила його охрестити мене. Він поглянув на мене з подивом і відповів, що для того, щоб увійти до лона Церкви, потрібна підготовка: «Як давно ви сповідуєте віровчення католицької Церкви? — запитав він. — І хто займається вашою освітою?». Замість відповіді я була в змозі лише пробурмотіти: «Прошу вас, високоповажний отче, проекзаменуйте мене».

Після довгої бесіди священик визнав, що немає жодного положення у віровченні, яке було б невідоме їй. Хрещення було призначене на Різдво 1922 року, і на хрещенні вона додала до свого імені ще одне ім'я — «Тереза».

Эдит ШтайнВступ до кармелітського ордену

Навернення Едита призвело до глибокого конфлікту з матір'ю, яка не могла зрозуміти, чому її дочка не навернулася до Бога її батьків. Таємничим чином цей внутрішній конфлікт поглибився і був подоланий, коли Едита вирішила піти в кармелітський монастир в Кельні. Для Едити Терези Штейн два покликання: охреститися і стати кармеліткою, збіглися з найпершого моменту.

Проте її духівник заборонив їй відразу ж вступити в самітницький монастир, стверджуючи, що вона повинна виконати свій борг у світі. Перші десять років після навернення Едита провела в домініканській школі, де вона — «пані вчителька» — виховувала дівчаток, що готувалися до випускних іспитів в ліцеї, викладала їм німецьку мову і літературу.

Вона вела дуже відокремлений, майже чернечий спосіб життя, вивчала історію філософської католицької думки (особливо твори святого Томи Аквінського), маючи намір зіставити її з феноменологією. Її переклад і коментар до трактату святого Томи Аквінського «De Veritate» вважають дуже точним і зрозумілим, оскільки він добре передавав стиль Вчителя Церкви і водночас відзначався філософською глибиною приміток.

Тим часом Едита починає розробляти свої власні ідеї і публікувати наукові праці, хоча її нова віра, безперечно, не сприяє її університетській кар'єрі.

З 1928 до 1931 року вона бере участь в багаточисельних конференціях, її запрошують виступити в Кельні, Фрейбурзі, Базелі, Відні, Зальцбурзі, Празі, Парижі.

Нарешті в 1932 році вона отримала право вільно викладати в Мюнстері, у Вищому німецькому науково-педагогічному інституті. Її студенти писали: «Серед всіх викладачів вона була найбільш послідовною і безкомпромісною захисницею католицького світогляду… Їй не було рівних у гостроті розуму, ширині культури, досконалості форми викладу і внутрішньої переконаності».

Не минуло й року з того часу, відколи вона почала викладати в Мюнстері, як Гітлер став рейхсканцлером і заборонив євреям обіймати будь-які суспільні посади.

25 лютого 1933 року Едита провела своє останнє заняття.

Відтоді починають поширюватися вісті про те, що фашисти переслідують євреїв.

Вже ніщо не утримує її у світі, і тому їй дозволено піти в кармелітський монастир, де вона приймає ім'я Тереза Бенедикта від Хреста. У самітництві вона живе покірно, як і всі решта сестри, які нічого не знають ні про її славу, ні про її здібності, які доброзичливо дивуються тим, наскільки незвична для неї ручна робота.

Проте її духовні наставники вважають, що її здібності мають бути гідно оцінені, тому їй кажуть продовжувати, наскільки це можливо у новому, чернечому і молитовному способі життя, свою наукову діяльність. Вона заново переписує і переробляє свою основну філософську працю об'ємом понад тисячу триста сторінок. Вона навіть вносить виправлення до коректури, але потім видавець зі страху відмовляється від публікації. Її праця називається «Скінченне буття і вічне Буття». У 1938 році, коли фашизм вже лютує щосили, її хочуть врятувати, перевівши в голландський монастир в місті Ехте, куди вона вирушає разом зі своєю сестрою Розою, що навернулась під її впливом і також готувалась скласти чернечі обітниці.

У 1939 році почалася Друга світова війна. Духовне керівництво монастиря, де перебуває Едита, просить її написати книгу про богословську думку і духовний досвід св. Йоана від Хреста, століття з дня народження якого мали незабаром святкувати. Вона радісно кориться і дає своїй праці заголовок «Scientia Crucis» («Наука Хреста»).

Взаємини з матір'ю

Драматичною сторінкою життя Едити Штайн були її взаємини з матір'ю — палкою прихильницею іудаїзму, яка гостро переживала прийняття донькою християнства, а згодом і чернечого постригу.

Дівчинка народилася 12 жовтня 1891 року: за єврейським календарем в цей день святкували Йом-кіпур, Судний День.

«Моя мати, — писала Едита, — надавала великого значення цій обставині, і думаю, що воно мало вагомий вплив на те, що до своєї наймолодшої дочки вона виявляла особливу любов».

Її мати померла 14 вересня, в день, коли християни римо-католицького обряду святкують Свято Воздвиження Всечесного Хреста — і день, коли кармелітки відновлюють перед Богом свої обітниці.

«Коли прийшла моя черга відновлення обітниць, моя мати була зі мною. Я дуже відчувала її близькість».

Через деякий час прийшла телеграма, де йшлося про смерть матері. Смерть настала в ту саму годину, коли її дочка відновила свою жертву Богові.

Хтось легковажно пустив чутку про те, що її мати навернулась. Едита рішуче спростовувала це: «Свідчення про навернення моєї матері позбавлені будь-яких підстав. Не знаю, хто це придумав — моя мати зберегла свою віру до кінця. Але оскільки її віра і повне покладання надії на Господа були незмінні з раннього дитинства аж до вісімдесяти семи років і були останньою іскрою, що жила в ній під час її агонії, я твердо сподіваюся, що Суддя був дуже благим до неї і що вона стала моєю великою заступницею, що допомагає мені, в свою чергу, досягти мети».

У взаєминах матері та дочки вся пристрасть і страждання, які об'єднують і розділяють юдаїзм і християнство, з'явилися подібно до живої ікони.

Все почалося того дня, коли дочка, знаючи, що розбиває материнське серце і що та не зможе зрозуміти її, прийшла до неї, встала перед нею на коліна і прямо, ніжно і мужньо сказала їй: «Мамо, я прийняла католицтво».

Тоді вперше Едита побачила сльози жінки, яка одна, виховуючи одинадцятьох дітей, вела важке життя в праці і любові. Одного дня, на свято Йом-кіпур, коли стара мати цілий день провела в синагозі без шматка хліба і ковтка води, дочка, аби зробити їй приємне, пішла туди разом з нею.

Мати сказала: «Я ніколи не бачила, аби хто-небудь молився так, як Едита. І найдивніше — це те, що вона по своїй книзі може стежити за нашими молитвами».

А коли рабин урочисто проголосив: «Слухай, Ізраїлю, Бог твій є єдиний», мати, судорожно стиснула руку дочки і сказала їй: «Ти чула? Бог твій єдиний!».

Розрив став ще драматичнішим іншого дня, під час свята Йом-кіпур 12 жовтня 1933 року, останнього дня, який Едита провела вдома. Повернувшись ввечері з синагоги, мати, хоча вона була вже досить літньою, захотіла піти прогулятися пішки з дочкою.

Аби заспокоїти її, Едита сказала, що перший термін монастирського життя буде лише випробувальним. Мати скорботно сказала їй у відповідь: «Якщо це випробування, то я впевнена, що ти його витримаєш…».

Потім вона запитала дочку: «То хіба тобі не сподобалася проповідь рабина?». «Так сподобалась». «Чи не здається тобі, що можна вірити в Бога, залишаючись юдейкою?». «Можна, якщо не знаєш нічого іншого». «А ти, — у відчаї сказала мати, — чому ти пізнала інше? Я нічого не хочу сказати проти Нього, Він, безперечно, був дуже хорошою людиною. Але чому Він захотів стати Богом?».

«Увечері, — розповідає Едіт, — ми з моєю матір'ю залишилися в кімнаті наодинці. Вона закрила обличчя руками і заплакала. Я стала перед нею і притиснула до своїх грудей її сиву голову. Так я стояла довго, поки мені не вдалося вмовити її йти спати. Я провела її в спальню і допомогла їй роздягтися — вперше в житті. Потім я мовчки сиділа в її ліжку доти, доки вона сама не відіслала мене спати».

Наступного дня ця сцена повторилася. Едиті довелося бігти. Мати ніколи не писала їй листів, кілька разів вона лише ходила крадькома дивитися на кармелітський монастир, де жила Едита, і останніми роками в листах сестер передавала вітання настоятельці монастиря.

Едита писала їй кожної п'ятниці, аж до дня смерті матері в годині, коли Едита відновлювала свої обітниці.

Переслідування та смерть

У 1942 році починається масова депортація євреїв. Голландський єпископат протестує та його запевняють в тому, що ніхто не чіпатиме євреїв, що навернулися в католицтво. Але для католицьких єпископів цього недостатньо, тому в колективному листі, який зачитається у всіх церквах 26 липня, вони офіційно засуджують депортацію всіх євреїв.

Щоб помститися, 27 липня комісар рейху віддає секретне розпорядження: «Оскільки католицькі єпископи втрутилися в справи, що їх особисто не зачіпають, всі євреї-католики мають бути депортовані протягом тижня. Жодне втручання на їхній захист не повинне братися до уваги». Згодом, 2 серпня, коли депортація вже почалася, комісар рейху публічно заявляє: «У деяких протестантських церквах теж були прочитані послання…, проте представники протестантських Церков повідомили нас, що це не входило в їх наміри, але вони з суто технічних причин не змогли перешкодити читанню цих послань. Якщо ж католицьке духівництво не хоче узяти на себе працю вести переговори з нами, ми, зі свого боку, вимушені вважати католиків єврейської крові своїми злими ворогами і, отже, щонайшвидше депортувати їх на схід».

Тоді ще багатьом було невідомо, що депортація насправді означає геноцид. Того ж дня броньовик гестапо під'їхав до воріт монастиря, аби забрати «черницю-єврейку». Їй залишалося всього декілька хвилин. На її столі лежить майже готова праця «Scientia Crucis»: вона довела оповідання до опису смерті св. Йоана від Хреста. Останні слова Едити, звернені до її сестри Рози, охопленої жахом, які чують інші черниці: «Підемо ж за наш народ».

Від неї ще отримують записку на ім'я настоятельки монастиря, в якій вона переконує відмовитися від спроб встановити місце, де її утримуватимуть, і добиватися її звільнення.

Ось ця записка:

…я б в цій ситуації вже нічого не робила. Я всім задоволена. «Науку Христа» можна осягнути лише тоді, коли відчуваєш тягар хреста у всій його повноті. Я була в цьому переконана з найпершого моменту і від щирого серця сказала: «Ave crux, spes unica» (Радій, о Хрест, єдина надія)«.

Перш ніж закінчити розповідь про її життя, необхідно зануритися в роздуми про таємницю, якою відзначалось життя Едити Штайн. Приголомшують збіги, тобто переплетення і глибинний зв'язок людей і подій, зовні нібито різних і віддалених один від одного: переплетення, завдяки яким ми відчуваємо і здогадуємося, що вся наша історія підкоряється повному Задуму Божому.

1933 рік — коли почалося сходження Третього Рейху, був також святим роком Спокутування, коли виповнилось тисяча дев'ятсот років з часу смерті Христа, і це був рік, тоді ж Едита вирішила стати кармеліткою. Вона згадувала:

»Був переддень першої п'ятниці квітня місяця, і в той святий рік свято Страстей Господа нашого Ісуса Христа відзначалося особливою урочистістю. У восьмій годині вечора ми зібралися на молитву в капелі… Проповідник говорив дуже добре…, але мій дух був занурений в щось сокровенніше, ніж його слова. Я звернулася до Спасителя і сказала Йому, що добре розумію, що Його Хрест лягає в цю годину на плечі єврейського народу. Велика його частина не могла цього зрозуміти, але ті, кому була дана благодать це зрозуміти, повинні були прийняти цей хрест добровільно від імені всіх. Я відчувала, що готова зробити це, і лише просила в Господа, аби Він вказав мені, як я повинна вчинити. Після закінчення служіння я була глибоко переконана, що моя молитва вислухана, хоча ще не знала, в чому полягатиме той хрест, який ляже на мої плечі“.

Згідно зі свідченнями самої Едити, вона вступила в монастир з впевненістю, що в Кармелі Бог готує їй щось таке, що вона може знайти лише там. Коли вона вирішила туди вступити, деякі з її рідних звинуватили її, що вона шукає собі притулку якраз в той момент, коли її народ піддається переслідуванню.

Одна з подруг Едити повторила їй це, ніби для того, щоб підбадьорити її, через декілька днів після складення обітниць.

Вже тоді Едита відповіла: «О, ні! Я не вірю в це! Звичайно ж, вони і тут мене знайдуть, і в будь-якому випадку, я абсолютно не розраховую на те, що вони дадуть мені спокій». Коли есесівці вивезли її, сестри, розбираючи її папери, знайшли маленьку ікону, на якій вона написала, що приносить в дар своє життя заради навернення євреїв.

І вже на свято Пасхи 1939 року вона попросила у своєї настоятельки дозволу принести себе в жертву Серцю Ісуса ради справжнього миру: «Я бажаю цього, тому що вже дванадцята година… я знаю, що я — ніщо, але цього хоче Ісус, і настане день, коли Він призове і багато інших».

Ще раніше, в 1938 році, в одному з листів вона писала:

«Я впевнена…, що Господь прийняв моє життя заради всіх. Я думаю про царицю Естер, вибрану зі свого народу, аби заступатись за нього перед царем. Я — маленька Естер, бідна і немічна, але Цар, що вибрав мене, нескінченно великий і милосердний. І це велика втіха».

І останні збіги. Святим Церкви, який більше, ніж хто-небудь інший, говорив про потребу Хреста, був великий містик Кармелю. Про нього Едіт написала свою останню працю — «Scientia Crucis», її праця була перервана на тому місці, де вона розповідає про смерть святого, тому що вона повинна вже не писати, але на своєму досвіді пізнати ту «науку хреста», про яку писала.

Народившись у 1891 році, в трьохсотрічну річницю смерті св. Йоана від Хреста (1591), вона померла в 1942 році, в рік чотирьохсотлітньої річниці народження цього святого (1542).

Не випадково небагато відомостей про неї, що дійшли до нас з концтабору Вестерборк, де вона перебувала, перш ніж закінчити свою хресну дорогу, малюють нам подобу жінки, що «вирізнялася своїм спокоєм і смиренністю». Крики, скарги, жах новоприбулих були невимовні.

Сестра Тереза Бенедикта проходила серед натовпу жінок, заспокоюючи одних, допомагаючи іншим. Багато матерів, здавалося, впали в стан прострації, що граничить з безумством, — вони кричали, як божевільні, забувши про дітей.

Едита займалася маленькими дітьми, мила їх, причісувала, здобувала їм їжу і надавала необхідну допомогу. Протягом усього часу, поки вона залишалася в таборі, вона надавала потребуючим допомогу з таким милосердям, що один спогад про це глибоко зворушує“.

Це свідчення одного єврея-торговця з Кельна, що уник загибелі, який зустрів її в таборі. «Що з вами тепер буде?» — запитав торговець цю милосердну черницю. У відповідь він почув: «Досі я могла молитися і працювати, сподіваюся, що зможу молитися і працювати і далі».

Між 8 і 11 серпня 1942 року Едита Штайн, Тереза Бенедикта від Хреста, з'єднала свою жертву з жертвою Христа в газовій камері концтабору Аушвіц—Біркенау.

У недавно віднайденому листі Едити Штайн, датованому квітнем 1933 року, тобто через кілька тижнів після приходу до влади у Німеччині Адольфа Гітлера, вона просить Папу Пія XI засудити расову політику нацизму (що, до речі, він згодом зробив в енцикліці «Mit Brennender Sorge»). Лист Едити Штайн німецька та італійська преса опублікували майже відразу після офіційного відкриття Ватиканом своїх секретних архівів, він зберігався у розділі ватикано-німецьких відносин довоєнного періоду.

У 1998 році Папа Іван-Павло II канонізував Едиту Штайн, а у 2000  р. проголосив її покровителькою європейського континенту (поруч з двома середньовічними святими — Катериною Сієнською та Бриґіттою Шведською).

 

За матеріалами uk.wikipedia.org