Я сказала „так" Марії

„Розпочну свою розповідь з того, що ніколи не прагнула стати черницею. Навіть і уявити собі цього не могла. Якось прийшла до мене така думка, але вона не була свідомою. Швидше, мені здавалося, що чернече життя просте і безпроблемне, а в школі всі чогось від мене вимагають. Правда, під час навчання я любила бувати на зустрічах молоді з Тезе. Мене захоплювали ці молитовні зустрічі, атмосфера молитви в великих залах, співи, роздуми. Але також захоплювали і різні цікаві історичні пам'ятники, які я з великою радістю відвідувала замість того, щоб молитися. Думаю, що вже тоді Ісус чекав на мене і прагнув розмовляти зі мною. Але я була в той час сліпою і глухою, не чула його голосу, не розуміла його слів - вважала, що сенсом мого життя повинна бути сім'я, друзі, знайомі.

Хотіла бути звичайною дівчиною, мати звичайне життя. Але весь час чогось мені бракувало. Ніщо не могло задовольнити моїх потреб, заповнити моє серце. Зміни настали за рік до закінчення вищої школи. В якусь мить я зрозуміла, що не хочу бути вчителькою, що це не моє покликання. Але тоді ким я хочу бути, що маю робити в своєму житті? Все більше я почала усвідомлювати, що якщо я не знаю, що маю робити, то, напевно, існує Хтось, кому не байдуже моє життя, моє майбутнє. І цим кимсь є Бог. Він має для мене свій шіан. А я мушу тільки вірно зрозуміти його. Ще одна подія зворушила мене. В сусідній парафії французи зробили малий містерій, сцени якого дуже подіяли на мене. До мене дійшло, якою я є егоїсткою, люблю тільки себе, живу насамперед для себе. Богові віддаю тільки неділю, і то не завжди. І такий розпач мене огорнув. Я зрозуміла, що повинна діяти, щось зробити зі своїм життям, змінити його. Під час канікул з допомогою своєї подруги я виїхала в Австрію, щоб опікуватися самотньою бабусею. Це був шанс, дарований мені Господом, для нового життя. Господь знав, чого я потребую. Там я мала час, щоб ближче пізнати Його. А я дуже цього хотіла. Привез­ла з собою Святе Письмо, Катехизм Католицької Церкви, декілька релігійних книжок. Цей період був для мене перевіркою, чи в змозі я жити самостійно. Перед самим від'їздом у мене з'явилася думка, що Бог кличе мене до себе, бажає, щоб я стала черницею. Але що? Я - і черниця? Це неможливо!

В пам'яті залишився один епізод із мого паломництва до Ченстохови. Проходячи повз монастир сестер кларисок, я відчула дуже велике хвилюваня і бажання пізнати їх таке незнайоме, І здавалося, таке далеке і незрозуміле для мене життя. Ще пізніше приятель нашої сім'ї став місіонером. Я пережила шок. Когось, дуже близького для мене, покликав Господь. І тоді я зрозуміла, що 1 я можу бути покликана, що все можливо. Вирішила обов'язково пізнати волю Бога, примусити Його відкрити свої плани відносно Мене і мого покликання. Декілька місяців щоденно ходила на Службу Божу...

Під час канікул поїхала на реколекції. Там мені здалося, що хочу бути кармелітанкою. Але переконання в цьому до кінця не було, прагнула служити Господові, бути ближче до Нього, відчувати Його любов, відкриватися на Його добро і ласку. Але чи це моя дорога? Чи дійсно Бог кличе мене на цю дорогу, чи зможу я бути правдивою кармелітанкою? Всі ці запитання не давали мені спокою. Якщо Він цього хоче то я згодна. Але як Він може бажати мене такої? А потім - знову відчуття моєї спроможності до життя для Ісуса. Але ці відчуття змінюються сумнівами. І все розпочинається спочатку. Чекала на мене ще довга дорога такої боротьби з собою.

За цими ваганнями линув час, і я зрозуміла, що нічого не роблю, вже давно повинна працювати, а я ще і не намагалася шукати працю. Але праця сама приходить до моїх рук. Недалеко від мого дому повинна викладати математику. Прийняла це як волю Бога. Намагалася викинути з голови всі свої думки про покликання до чернечого життя, уявляла їх своєю фантазією. Але Ісус не залишив мене.

Сестри запросили мене до кармелітів. Поїхала. Познайомилася з чудовими-людьми, серед яких і дозріла моя постанова. Весь час я прагнула пізнати волю Господа, просила сказати, чого Він чекає від мене, а потім раптом зрозуміла, що даремно звертаюся з проханнями. Воля Божа вже давно відкрита мені. Наступний крок за мною. І я його зробила. Наступного дня відважилася і пішла до Кармелю в Заіндексанем. Хотіла вже вступити! Почувши, що зможу це зробити тільки в червні трохи засмутилася. Чекати стільки часу! І знову розпочався новий шкільний рік. Тепер жалію, що нічого не зробила, щоб прискорити мій вступ до ордену, але дякуючи цим перешкодам я стала більш дозрілою і готовою до чернечого життя. Зрозуміла, що поки Бог не відкриє серця людини, наші зусилля зробити її щасливою будуть марними. Повірила, що лише з допомогою молитви буду допомагати Богові відкривати серця людей. Була впевнена, що найкраще і найбільш плідно зможу служити людям в Кармелі. І знала, що Бог чекає тут мене...

Минуло з тієї пори вже десять років. І згадуючи мою дорогу до Бога не перестаю дивуватися делікатності і терпеливості Бога. Він ні до чого не примушував мене. Прагнув, щоб я в повній свободі відповіла на його заклик. Розумію, що я могла і не відповісти, але дякую Господові, що не допустив цього, не залишив мене і зробив щасливою.

Я живу простим, незрозумілим для багатьох, але щасливим життям. Знаю, що весь час мушу бути вірною своєму покликанню і прошу у Господа сили служити Йому. Щоденно дякую Йому за дар його любові, за життя в Кармелі і можливість щораз більшої відповіді на заклик Господа".

З книги о. Павла Вишковського OМІ «Пізнай своє покликання»