Як бл. Йоан Павло ІІ знайшов своє покликання

Jan Pawel IIЯк бл. Йоан Павло ІІ знайшов своє покликання?

Вступ

З нагоди 50-річчя своїх священицьких свячень бл. Йоан Павло ІІ переглядає своє життя і ділиться з нами історією свого покликання в автобіографічній книзі «Дар і Таємниця». Гортаючи її сторінки, спробуймо знайти відповідь на запитання: «Як він знайшов своє покликання?»

Основна частина

Родина

Приготування до священицького покликання Кароля розпочалось ще в його родинному домі. Спричинилися до цього його батьки, особливо тато. Мама його померла, коли хлопець мав 9 років. Пізніше помирає його старший брат і вони залишаються вдвох з батьком. Тато був військовим. Після смерті матері життя батька стало життям постійної молитви. Часто, прокидаючись вночі, хлопець заставав свого батька на колінах. Вони ніколи не розмовляли між собою про священицьке покликання сина, але приклад батька був для нього першою духовною семінарією.

 Перші ознаки покликання під час навчання у гімназії

 Архієпископ Адам Стефан Сапіеха проводив візитацію парафії в Вадовіцах. Кароль Войтила був визначений, щоб від імені всіх привітати архіпастиря. Після привітання Сапіеха запитав катехита, куди після гімназії далі піде вчитися цей хлопець. Той відповів, що на полоністику. «Шкода, що не на теологію» відказав Сапіеха. Це був не один єдиний голос, який бринів навколо  хлопця і вказував напрямок життєвої дороги. Багато хто з оточення Кароля припускав, що він мав би піти до семінарії, з уваги на його виразний нахил до релігії. Але на цьому етапі життя його покликання ще не дозріло. Він був найбільше закоханий в літературу (особливо драматичну) та в театр. Цю любов йому прищепив полоніст Мячислав Котлярчик, який також був справжнім піонером і пасіонатом аматорського театру. Шукаючи своєї життєвої дороги, юнак щиро йде за голосом своєї першої любові до літератури і театру. Саме тому він вибирає полоністику.

 Навчання в Ягеллонському Університеті

 1938 року Кароль розпочав вивчати польську філологію на філософському факультеті Ягеллонського Університету. Перший рік навчання відкрив перед ним красу і глибину мови, слова. Він сам згадує, що вивчення граматики сучасної польської мови, а також історичної граматики «впровадило мене у зовсім нові виміри, щоб не сказати в містерію слова». Він пише: «Слово, перш ніж  буде висловлене на сцені, живе спочатку в діях людини, являючись якимось фундаментальним виміром її духовного життя. Це слово спрямовує нас до невичерпної таємниці самого Бога. Відкриваючи слово, завдяки вивченню літератури і мови, я не міг не наблизитись до таємниці Слова — того Слова, про яке ми щоденно говоримо в молитві «Ангел Господній»: «А Слово стало тілом і оселилося між нами» (Йоан 1,14). Пізніше я зрозумів, що вивчення полоністики поступово готувало в мені ґрунт для зацікавлень і навчання в іншому напрямку: маю на думці філософію та теологію».

 Війна і праця в каменоломні

 1 вересня 1939 року вибухнула війна. Кароль закінчив перший рік навчання і розпочав другий. Заняття тривали лише до 6 листопада 1939 року. Цього дня всіх викладачів університету було заарештовано і вивезено до концентраційного табору. Так закінчилося навчання Войтили в університеті і розпочалася наступна сторінка його життя: праця в каменоломі. Там працювало багато людей. Кароль отримав завдання допомогати Францискові Лабусю. Вони заприятелювали. Часами Франциск, розмовляючи з молодим студентом, казав: «Каролю, Ви б пішли на священика. Гарно б співали, бо маєте гарний голос, і було б Вам добре…». Ці слова запали до пам’яті юнака і стали додатковим світлом на шляху розпізнання покликання.

 Фізична праця відкрила перед хлопцем світ трударів. Там він здобув неоціненний життєвий досвід, який допоміг краще розуміти простих людей. З багатьма з них зав’язалися теплі стосунки, які тривали упродовж цілого життя. 

 Театр

 У цьому часі Кароль і далі був участником театру слова під керівництваом Котлярчика.  Збиралися вони таємно у вузькому гроні знайомих. Декорацій було мінімум, натомість основний наголос був поставлений на декламуванні поетичних творів. Хоча участь у театрі давала великий запал до життя, Кароль, після певного часу, відчув, що театр не був його покликанням.

 Чому стався такий поворот у житті Войтили? Як вже було зазначено, глибше вивчення мови привело його до нового зацікавлення —  філософії та теології. Але була ще одна важлива причина, а точніше Людина, яка вплинула на цей поворот у його житті.

 Святий Брат Альберт

 Хто ж не знав у Кракові Брата Альберта? Брат Альберт, прізвище якого звучить Адам Хмельовський, не був священиком. Він був людиною мистецтва, художником, учасником Січневого Повстання, під час якого втратив ногу. Після себе залишив значну творчу спадщину, на підставі якої можна ствердити, що він мав великий талант художника. «І ось ця людина в певному періоді свого життя повністю залишає мистецтво, оскільки приходить до висновку, що Бог дає йому важливіше завдання». Він намагався вступити до монашого ордену, однак через слабке здоров’я йому відмовили. Будучи звичайною світською особою і пізнавши середовище краківської бідноти, він вирішує заснувати притулок для бездомних і присвячує своє життя справі служіння для найбідніших. Брат Альберт стає не просто тим, хто приходить ззовні та роздає милостиню бідним. Це  людина, яка дає самого себе, щоб служити цим обездоленим людям. З часом навколо нього громадяться товариші: повстає нове монаше згромадження. Його справа стала особливим виразом євангельського радикалізму в дусі св. Франциска з Асизу та св. Йоана від Хреста.  Йоан Павло ІІ згадує: «Для мене його [Брата Альберта] постать мала вирішальне значення, тому що в період мого відходження від мистецтва, від літератури і від театру, я саме в ньому знайшов особливу духовну опору і приклад радикального вибору дороги покликання».

 Досвід війни

 Час остаточного дозрівання покликання до священства припав у Войтили на період другої світової війни. «Покликання, яке дозрівало в таких обставинах, набирає нової вартості та значення. Поруч зі злом, яке поширюється, та страхіттями війни сенс священства і його місія у світі ставали для мене надзвичайно ясними і зрозумілими» — згадує Йоан Павло ІІ.

 Навколо нього шаленіла буря ненависті і смерті. «Одночасно з цим, — пише він, — щораз більшим являлось у моїй свідомості світло: Бог хоче, щоб я став священиком. Одного дня я побачив це дуже виразно: це був вид якогось внутрішнього просвітлення. Це просвітлення несло в собі радість і впевненість в іншому покликанні. Свідомість ця наповнила мене якимось великим внутрішнім миром».

 Кароль часто себе запитував: «Стільки моїх ровесників гине щодня, а чому не я?»

 Лише пізніше, з плином років, він це зрозумів:  «Сьогодні знаю, що це було не випадково. В контексті того великого зла, яким була війна, в моєму особистому житті все діяло в напрямку добра, яким було покликання. Все допомагало для добра».

 Говорячи про роки війни, потрібно пригадати також ще один важливий вимір історії покликання Кароля Войтили. Роки німецької окупації на Заході та радянської окупації на Сході призвели до надзвичайно великого числа арештів та заслання польських священиків до концентраційних таборів. Це, зокрема, і св. Максиміліан Марія Кольбе і єпископ бл. Міхал Козаль. Потрібно згадати також німецьких священиків, таких як бл.  Руперт Маєр,  бл. Бернард Ліхтенберг, бл. Кароль Лейзнер, які розділили подібну долю в фашистських таборах. Особливої пам'яті заслуговує мартирологія священиків у сибірських чи інших таборах на території Радянського Союзу. Згадаймо хоча б о. Тадея Федоровича, який добровільно зголосився їхати з ешелоном депортованих поляків на схід і там виконувати свою священицьку місію серед земляків, розсіяних на території Радянського Союзу, особливо Казахстану.

 Вдивляючись у приклади цих і подібних їм людей, бл. Йоан Павло ІІ згадує: «Моє священство в цьому першому етапі вписувалося в якусь надзвичайно велику жертву людей мого покоління, чоловіків та жінок. Боже Провидіння зберегло мене від найважчих страждань. Може, саме тому маю тим більше почуття боргу стосовно до стількох незнаних мені людей, тих безіменних, без огляду на народність чи мову, які своєю жертвою на великому вівтарі історії якоюсь мірою спричинилися до мого священицького покликання. В певному сенсі, це саме вони впровадили мене на цю дорогу і в світлі жертви показали мені правду — найглибшу і найістотнішу правду Христового священства».

 Вступ до семінарії

 Восени 1942 року Кароль приймає остаточне рішення і вступає до Краківської Духовної Семінарії. Семінарія діяла конспіративно в резиденції архієпископа. Юнак і надалі працював в каменоломні, а вільний час присвячував навчанню. 1 листопада 1946 року Войтила отримує священицькі свячення і виїжджає до Риму для продовження навчання.

 У цей час він інтенсивно вивчає теологію св. Томи Аквінського і пише докторську працю «Питання віри в творах св. Йоана від Хреста»

 Вплив кармелітської духовності

 Вибір теми для докторської праці був не випадковий. Войтила віддавна цікавився кармелітською духовністю. Вже з дитинства він любив заходити до костелу босих кармелітів в Вадовіцах. Там він часто молився, сповідався, там, маючи 10 років, прийняв Святий Скапулярій, який носив до смерті.

 Переїхавши до Кракова, Кароль з батьком замешкали на території парафії отців салезіанців на Дембніках. У цьому костелі хлопець познайомився з Яном Тирановським, який працював звичайним кравцем, але мав напрочуд глибоке внутрішнє життя. У вільний від праці часі цей кравець вивчав твори св. Йоана від Хреста і св. Терези від Ісуса. Це духовне читання формувало його характер і його побожність. Саме Ян Тирановський вперше залучив молодого Войтилу до незвиклого у його віці читання. Розпочавши читання творів містиків Кармелю, Кароль відвідує також монастир босих кармелітів у Кракові по вул. Раковіцькій. Проводить там навіть свої закриті реколекції під керівництвом о. Леонарда від Страждаючої Божої Матері. Сталося це вже після вступу до духовної семінарії. Певний час Войтила навіть вагався, чи не вступити до Кармелю. Ці сумніви розсіяв кардинал Сапіеха, говорячи коротко: «Потрібно спочатку закінчити те, що розпочалося». І так сталося. Юнак продовжив навчання в семінарії.

 «Марійний вимір» покликання

 Говорячи про джерела священицького покликання Йоана Павла ІІ, варто згадати його «марійний вимір». Побожність до Божої Матері Кароль виніс ще з батьківського дому. Він згадує, як учнем гімназії приходив до бічної каплиці Божої Матері Неустанної Допомоги перед уроками і після уроків. Обидва ці костели формували марійну побожність хлопця. Великий вплив мала на нього також книга св. Людвіка Марії Гріньона де Монфорт «Трактат про правдиву побожність до Пресвятої Діви Марії». Все це —причина того, що майбутній папа став великим шанувальником Богородиці. Девізом його понтифікату були слова: Totus Tuus (Увесь Твій). Улюбленим місцем для роздумів стали «марійні стежки» санктуарію в Кальварії Зебжидовській, куди він часто приїздив, щоб віддавати Божій Матері всі справи свого серця. Тісний зв'язок з Дівою Марією став важливою частиною покликання Кароля упродовж цілого його життя.

 Священик!

 Ось і священицькі свячення. Лежачи на підлозі хрестом і слухаючи заклики літанії до Всіх Святих, Войтила заглиблювався у  сенс покликання священика. Пізніше, перебуваючи в базиліці св. Петра в Римі, він виразив це у своєму творі «Підлога»:

 «Це Ти, Петре. Хочеш бути тут підлогою, щоб проходили по Тобі

 Щоб йшли туди, куди ведуть їхні стопи

 Хочеш бути Тим, котрий служить стопам — як скала ратицям овець.

 Скалою є також підлога гігантської святині. Пасовиськом є Хрест».

 «Пишучи ці слова, я думав як про Петра, так і про цілу реальність служебного священства, намагаючись показати глибину значення цієї літургічної прострації. В цій позиції лежання хрестом перед отриманням свячень виражається найглибший сенс священицької духовності: так як Петро прийняти у власному житті хрест Христа і вчинити себе «підлогою» для братів».

 Європейський горизонт

 Вічне Місто мало стати наступним етапом реалізації життєвого покликання Кароля. Тут він мав вчитися не лише теології, але й вчитися самого Риму. Катакомби перших християн, костел св. Андрія на Квіриналі, де зберігаються мощі св. Станіслава Костки, колізей та інші пам’ятні християнські місця — все це притягувало увагу молодого священика і формувало його дух.

 Часами траплялися поїздки іншими країнами Європи. Особливо Войтила згадує своє паломництво до Арс. Ще з часів семінарії він був під великим враженням від постаті св. Йоана Марії Віанея. Захоплювала й дивувала в цій особі велич благодаті, яка діяла не зважаючи на вбогість людських засобів. Особливо вражала його героїчна послуга в конфесіоналі. «Цей смиренний священик, який сповідав по кільканадцять годин на добу, надзвичайно скромно харчувався і призначав на відпочинок заледве кілька годин, зумів у тому важкому часі здійснити духовну революцію у Франції і не тільки у Франції. Тисячі людей  проходили через Арс і ставали на коліна біля його конфесіоналу. На тлі антиклерикалізму дев’ятнадцятого століття, його свідоцтво було справді революційним. Зустрівшись з його постаттю, я набув переконання, що священик реалізує основну частину свого послання через конфесіонал — «стати, в результаті свого вільного вибору, в’язнем конфесіоналу».

 Що означає бути священиком?

 Священик покликаний до життя в целібаті. «Звідси випливає передусім велика потреба в молитві в житті священика. Молитва випливає зі святості Бога і одночасно є відповіддю на цю святість. Колись я написав: «Молитва творить священика і священик твориться через молитву». Так, священик повинен бути передусім людиною молитви, переконаним, що час, призначений на ближчий контакт з Богом, є найкраще використаним часом, тому що підтримує не тільки його самого, але і апостольську працю»

 «Якщо ІІ Ватиканський Собор говорить про загальне покликання до святості, то у випадку священика потрібно говорити про якийсь особливий вид святості. Христос потребує святих священиків».

 «Священик покликаний бути людиною Божого Слова. Сучасна людина очікує від священика не стільки Слова «проголошеного», скільки «підтвердженого життям». Пресвітер повинен «жити Словом». Одночасно він повинен дбати про інтелектуальне приготування, щоб глибоко вивчити Слово і плідно його проповідувати».

 «Священство є до самого коріння священством Христовим. Це Він складає в жертві себе самого, своє Тіло і Кров. … Священик, звершуючи щоденно Євхаристію, сходить до глибини цієї таємниці. Тому звершення Євхаристії повинно бути для нього найважливішою і святою подією дня і центром цілого життя».

 Підсумок

 То як Кароль Войтила знайшов своє покликання? Ми бачили, що першим кроком до розпізнання була його родина, особливо приклад батька. Далі він йшов за голосом свого серця. Його серце полюбило літературу, театр — і він мав сміливість йти за цим покликом. З часом, замислюючись над сенсом свого життя, серед страхіть війни він робить переоцінку цінностей. Починає розуміти, що є щось більше від мистецтва. На цьому роздоріжжі Каролю приходить на допомогу святий Брат Альберт, який свого часу теж зробив подібний вибір. Отже, юнак приймає рішення стати священиком. У певному моменті життя його притягує містика Кармелю. Він, наче бджола, бере з неї цінний нектар, але залишається вірним своєму покликанню діецезіяльного священика Чи, будучи священиком, Войтила залишив свої зацікавлення театром, літературою, мовами, філософією та іншими науками (ми ще не згадали його бажання подорожувати, займатися спортом тощо)? Ні! Бачимо на його прикладі, що у справжньому покликанні знаходять місце всі, навіть найменші наші дари, таланти і зацікавлення. Кароль, визначивши головне своє покликання, вплів у нього решту своїх дарів і талантів, як вплітають у вінок різні квіти. Бачимо, як, будучи дієцезіальним священиком, він продовжує вивчати кармелітську духовність і пише докторську працю на тему св. Йоана від Хреста. Дякуючи любові до літератури і театру, повстає пізніше з-під його пера низка літературних творів. А чи мали б ми такого папу, який завойовував серця мільйонів людей по всій землі, без його таланту актора? Чи міг би папа знати стільки мов без його зацікавлень у сфері мови та мовознавства?

 Чи знайшов блаженний Йоан Павло ІІ своє покликання? Без сумніву так.

 У своїй книзі «Дар і Таємниця» він сам виразно пише, що для нього цією дорогоцінною перлиною покликання стало священство. Зверніть увагу, що Вселенський Патріарх майже нічого не пише про свою папську верховну владу в Церкві. Найдорожчим і найціннішим у своєму житті бл. Йоан Павло ІІ вважає саме служебне священство. Саме цій дорогоцінній перлині він присвятив своє життя і саме вона стала його справжнім покликанням.

  о. Олег Кондратюк, OCD