Розмова зі св. Терезою від Дитяти Ісус, духовна проза

7

Розмова зі св. Терезою від Дитяти Ісус, духовна проза

з книги Олега Бєлінського "І Слово було у Бога"

От і все. Відлунали довгі оплески. Завтра зранку знімуть цю афішу і все помалу відійде у пам’ять. Як привезли Тебе до цього величного костьола у білому мікроавтобусі. Як бережно і шанобливо допомагали піднятися по широких сходах, як, звістуючи Твою появу, зазвучав орган і тисячний люд схилив голови, коли Ти, у почті біскупів та священників, поважно рухалась до вівтаря.
Я був, я не міг не бути на цій жаданій зустрічі з Тобою напередодні нашої вистави. Приніс гілочку Твоїх улюблених маленьких троянд. Потім з’ясувалось, що їх нема де покласти, і я засунув їх за вишуканий, уквітчаний крихітними бронзовими трояндами, будиночок – храм Твоєї душі. Понад годину тривала ця перша наша зустріч, хоча годі було й думати про спілкування на такому велелюдді. Залишалась лише подячна молитва. Ти була королівною на балу, я – одним з незчисленних гостей, кожен з яких прагнув якнайближче підійти до Тебе, очікуючи хоч найменшої уваги, хоч єдиного слова.

Наступного вечора, після того, як костьол спорожнів, Господь подарував мені те, до чого я прагнув декілька років. І ось я перед Тобою. Я у це вірю. Притулившись лобом до прозорого захисного футляру, заплющую очі, довго мовчу. Поринаю у світлу нескінченність, де немає нікого і нічого, окрім Тебе. Ти справді тут? Так. Дивовижа. Десь у підсвідомості розумію, що святі знають всі людські мови, проте шепочу тими словами, які Ти розуміла за життя. Laudetur Jezus Chrystus! Bonjour, petite Mademoiselle! Ми нарешті зустрілися. Ти поруч. Випромінюєш тепло. Колись моя польська бабця Марія, моя найулюбленіша від усіх рідних, брала мене, малого, на свої натруджені руки і я відчував таке саме блаженне тепло, яке огортає, дає відчуття спокою, блаженного прихистку.
Я маю багато чого Тобі розповісти. Хоча Ти й так про все знаєш через наші нескінченні віртуальні зустрічі. Добре. Хай це буде щось подібне до привселюдної сповіді. Чи свідоцтво про довгий і трудний шлях до Тебе. Може, воно комусь придасться.
Почалося, як це часто буває, від випадку, який, з Божої волі, переходить у площину закономірності. Отець кармеліт босий Даніель Ленарт, якого моя дружина вчила української, подарував нам чудову книгу про святих цього древнього монашого ордену, де, окрім життєпису, був стислий аналіз тих духовних подвигів, що привели їх до святості і, найголовніше, промови й листи тоді ще сущого серед нас папи Іванна Павла ІІ,
присвячені цим особистостям. Саме ця книга дала мені поштовх до створення та постановки своєрідних драматичних творів про великого реформатора кармелітанського ордену Хуана де ля Крус – Іоанна від Хреста та cпівпокровительку Європи Терезу Бенедикту від Хреста, яку більше знають під її світським ім’ям Едита Штайн.
Тож коли духовний керівник нашого театру і незмінний учасник всіх наших вистав о. Петро Гершевич ще 2007 року

запропонував мені створити містерію про Тебе, я, вже маючи певні відомості зі згаданої книги, без вагань погодився. Тепер зізнаюсь Тобі. Коли вперше прочитав Твої зошити, об’єднані в «Історію однієї душі», я... Вибач, я їх не сприйняв. Все єство людини, вихованій на класичній літературі, спротивилось стилю цієї книги. «Якийсь претензійний жіночий роман,- подумав я. – Солодка красномовність, пишні епітети, метафори, екзальтованість, що б’є через край. Бідна дитина!». Додаткової впевненості цьому присуду давав мій особистий досвід десятилітньої боротьби з сухотами, яка у Твої часи неминуче закінчилася б смертю, а мені минулась дворазовою втратою, спершу половиною легені, а ще через чотири роки, після страшної кровотечі – її залишків. «Неминучий летальний кінець», - прочитав я в операційному журналі через два тижні після того, як мене буквально витягла з того світу благословенна медична сестра Поліна.
Нічого не відповідай. Я знаю, я впевнений, що, попри всі Твої чесноти і Твою святість, Тебе зачепив за живе мій висновок. Зараз кажу це з посмішкою, а тоді через свою зарозумілість я був покараний. Впродовж майже двох наступних років Ти не допускала мене до себе, до своєї таємниці. Ти не образилась. Ти просто відійшла.
Проте, досить швидко я зрозумів, що щось тут не так. Кому я протиставляю свою думку? Своєму мудрому духівникові отцю Петру? Чи всесвітньому авторитетові Івану Павлу ІІ? І тоді почалася справжня робота. Нікому не звіряючись у своїх сумнівах, я читав, переглядав усі доступні мені джерела, ще і ще, з олівцем у руках, вчитувався в рядки Твоїх зошитів, часом, у роздратуванні від власної немочі, надовго відкладав їх, знову брався до роботи. Десь посеред осені 2008 року Ти змилосердилась. Гадаю, того дня Ти з властивим Тобі гумором посміхнулась і я відчув це – Твою живу присутність. «Чого ти, власне, хочеш?, - запитала Ти, дивлячись на стоси списаного паперу із замітками і Твоїми цитатами. – Гадаєш, що зможеш показати мене на театрі? Але як? Я – не Жанна д’Арк».
- Так, я не Жанна д’Арк. Велична тиша храму багаторазово повторила ці слова. Я озирнувся у порожню напівтемряву. Нікого. - Вибач, я не хотіла тебе лякати. Забула, що тут має бути відлуння. Говоритимемо тихіше. Адже ти прийшов поспілкуватись зі мною. Чи вже забув мій голос?
Твій голос. Твій живий голос. Він промовляє до мене, наче ми не бачились від учора, а я не здатен відповісти ані слова.
- Не шкодить, це зараз минеться, - продовжив голос. – Утретє повторюю – я не Жанна. Я не яскрава зірка, світло якої пробивається через хмари століть. Мене звати Тереза з Ліз’є і моє покликання – любити Ісуса. Я спершу навіть не хотіла, щоб про це знали. Любити у тиші. Бути для всіх непоміченою, останньою, щоб ніхто не звертав на мене уваги, тільки Він. Ні, ні, не кажи, що це гординя. Я не хизуюсь цим. Я просто без цього не могла.
- Але ж Твоєю передсмертною волею було нестримне бажання якнайшвидше опублікувати свої записи, щоб усі ми їх читали.
- Тут ти помиляєшся. Я нічого не робила зі своєї волі.
- Так, я знаю, сестри попрохали Тебе записати спогади про ваше дитинство та думки про «малу дорогу». І потім, у кляшторі Ти мала дотримуватись закону послуху і написати те, що було потрібним для Твого циркуляру.
- Знову не те. Просто на все це була Його воля. Як я могла її не виконати? Я боялась, що інакше я можу за пізнитись на ліфт. А мені так хотілося якнайшвидше опинитись у високості, поруч мого Єдиного.
- І як там Тобі?, - необережно запитав я. Відповіддю було довге мовчання. Довжелезне мовчання. І коли я зрозумів, що назавжди втрачаю Твій голос, я почув… Ні, скоріше відчув слова, що легеньким вітерцем війнули з-під скла:
- Ніколи про це не питай. Не можна. - Після ще однієї паузи Ти продовжила: - Натомість, якщо ти вже такий цікавий, прийми одну пораду – навчись у будь-який спосіб радитися з Ісусом. А ще краще – дослухайся Його і виконуй Його волю. Для цього треба дуже тверезо поставитись до себе. Але повір, варто багато від чого відмовитись задля того, щоб навчитись любити. Любити так, як я вам стільки разів, у стількох своїх рядках, заповіла.
Нашу розмову перервали сестри, які заходились прибирати біля Тебе. Я відійшов від вівтаря, дивлячись на Твої глибокі очі на величезному образі між колонами храму, на ніжні руки, на яких, наче дорогоцінне Немовля, покоївся хрест з розіп’ятим Ісусом. Ти насправді так Його тримала? Тоді Ти, напевно, відчувала себе матір’ю. Його Матір’ю.
- Ні, я вже навчений Твоїм мовчанням. Я про це не питатиму, - подумав я, знову вклякнувши поруч Тебе.
- І вірно зробиш, - хмикнула Ти. – Але зізнаюсь, з уявою у тебе все в порядку, ти дійсно вгадав. І досить мучити коліна. Сідай поруч і розкажи, як вам це вдалося?
- Що саме?
- Не розумієш? Ваша вистава. Я в розгубленні. Мені здалося, що все це дійсно було зі мною. І шарманщик месьє Шарль, і бідна Еліза, і наша з ним зустріч у кляшторі. Наша. Моя. Чи не моя? Ця дівчина, що створила мій образ… Здається, я її віддавна знаю. Вона теж страждала. Дуже страждала. І вона мене любить. Інакше, де б їй взяти стільки сили, натхнення, щоб глядач повірив, що вона – це я. Вона – це я. Небезпечна гра. Якоїсь миті я за неї злякалася. Наближення Смерті. Саме так було зі мною. А це страховидло, яке Ти вигадав. Від нього йшло відчуття такої мерзоти, такої безвиході, що я знову занурилась у свої страждання. Здається, і глядачі це відчули – вони плакали за мною.
- А згадай, хіба Ти не відчувала щось подібне, коли писала, а потім грала свою п’єсу про Жанну д’Арк? Коли з мечем у правиці і королівським знаменом готувалась до бою, коли сиділа прикута важким ланцюгом в уявній в’язниці – це була Ти чи Жанна?
- Не знаю. Насправді не знаю. Тоді я пережила таке, що важко переказати. Воно споріднене з тим…Мені здавалося, що земля більше не тримає мене, ланцюги розсипаються, я перебуваю у дивному захопленні від невагомості свого тіла і всевладності свого духу. Що я кажу? Вибач мене, Господи, якщо я образила Тебе цим зізнанням.
- Ти ж краще від усіх знаєш, що Ісус всемилостивий. Його неможливо образити. Ти ще тоді, граючи Жанну, переживаючи разом з нею, доторкнулась ще однієї таємниці – таємниці творчості. Правди мистецтва, котра є вищою за правду життя. Недарма про митця, котрий своєю творчістю сповідує любов, говорять, що в ньому є іскра Божа. А в Тобі цю іскру Ісус роздмухав у таке полум’я, що йому стало затісно у Твоєму тілі. Що дивного, що це полум’я рвалось назовні, шукало виходу не лише у Твоїй молитві, але й у Твоїх віршах, драматичних спробах і намаганні їх втілити у ваших кляшторних виставах, забуяло незбагненною пристрастю Твоїх зізнань у зошитах.
- І зрештою, спалило моє тіло.

- Винагородивши святістю Твою безсмертну душу. Ти сама писала, що «любов обрала мене для всеспалення». А втім, сама бачиш, що всі Твої шалені мрії здійснюються. Ти здійснюєш своє омріяне апостольство, своє священство, котре промовляє до нас устами наших пастирів. Ти обіймаєш світ своєю любов’ю і водночас говориш з кожним, хто прагне спілкування з Тобою. Після нашої сьогоднішньої розмови я свідчитиму про це своїм друзям, нашим парафіянам, Може, цим я підкажу їм коротшу дорогу до Тебе у порівнянні з тим шляхом, який сам подолав. Треба лише більше думати про Тебе, молитися до Тебе, неспішно читати все те, що Ти нам залишила. Ти така гарна! Я йду від Тебе, залишаючись з Тобою, як завжди залишаються з рідними, яких вже немає з нами. Мир душі Твоїй, моя маленька Терезко!
Востаннє я побачив Тебе на третій вечір, коли Ти, перед від’їздом на нічне чування у кляшторі своїх співсестер-кармеліток, зупинилась у нашій парафії. Була урочиста служба за участю сімох отців-кармелітів з усіх українських клящторів цього ордену, після якої до Тебе потяглась вервечка вірних. І тут я виразно почув Твій голос: «А де Стас, чому його нема?». Вибіг на подвір’я, дзвонячи до сина, щоб він терміново привіз Стаса, мого шестилітнього внука, який так любить Ісуса. Через півгодини він вже стояв навколішках, притуливши до Тебе свої маленькі рученята. Мені здалося, що ви з ним непогано порозумілися.