Окрім вогню, палаючого в серці

101617-IOSІз серії: "Святі Кармелю"

Олег Бєлінський

____________                                                                      

Оповідь про юність святої Терези від Ісуса, Вчителя Церкви.

У ніч благословенну,

У таїні, що обгорнула мене,

Не бачила нічого,

Ні світла, ані поводиря не мала,

Окрім вогню, палаючого в серці.

 Св. Хуан де ля Крус «Темна ніч»

Рано-ранесенько тихо рипнули куті двері старої кам’яниці, випустивши на вулицю двох подорожніх – гарненьку чорняву дівчинку та її на чотири роки старшого брата. Вони мали дістатися країни Маврів, аби ті одвічні вороги християнства стяли їм голови. „Назавжди, Родригу, - волала з піднесенням мала, - уяви собі, мученики завжди бачать Бога, тож ми мусимо стати мучениками”.

Не судилося. Пройшовши під міською брамою, вони завернули не на південь, а на північ, а ще за якихось 500 кроків, якраз навпроти жіночого кармелітанського кляштору Втілення, дітей здивовано перестрів близький родич і… привів їх додому. Залишається лише гадати, як привітали домашні юних пошукачів небесної слави. Знаємо лише, що дорікання і сльози матері не згасили Божого вогника у серці дівчинки. Він, цей вогник, ще мав здійснити її мрію - повести через усе довге земне життя до Неба, аби там, в обіймах Улюбленого, вона, свята Тереза від Ісуса, знайшла своє вічне щастя.  

„Сьогодні, у середу, 28 березня 1515, при перших відблисках світанкової зорі, біля половини шостої ранку, народилась нам наша дочка Тереза”,- запише за сім років до згаданої події батько дівчинки, суворий і аскетичний  Альфонс де Чепеда. За тодішнім кастильським звичаєм, новонароджена успадкувала прізвище матері – Агумада.

Обидва роди були шановані у цілій Іспанії, надто у рідному місті-фортеці, яке зазвичай називали „Авіла королів” або „Авіла лицарів”. Тереза зростала в усвідомленні гордості за своїх шляхетних предків – будівничих, лицарів, навіть короля Леону – однієї з іспанських земель. Її матір Беатриче, котра майже дівчинкою, у 15 років, стала дружиною вдівця Альфонса, перейняла на себе відповідальність за виховання його трьох дітей від першого шлюбу. Тереза стала їх спільним первістком, за нею з’явились на світ ще п’ятеро хлопців і остання – Іоанна.

„З Господньої ласки я мала цнотливих і богобійних батьків,- згадуватиме Тереза від Ісуса. – Мій отець був чоловіком великого милосердя для вбогих і жалю  для хворих, а також, для слуг до такого ступеню, що ніколи не міг погодитись на утримування у себе рабів”. Він „кохався у читанні добрих книжок, тому тримав у домі і книги, написані кастильською мовою, аби їх могли читати діти. Був він також дуже правдомовним; ніхто ніколи не чув, щоб він присягався або зле говорив про інших. Одним словом, це була людина у найвищому ступені порядна і чесна. Матір моя теж мала велику цнотливість; усе її життя проминуло у тяжких немочах. Вона була незрівняної скромності; хоча й відзначалася неабиякою вродою, ніколи в її поведінці не простежувалось, аби вона надавала їй будь-якої ваги, і хоч заледве тридцять три роки мала, коли померла, так убиралася, наче була особою поважного віку.”

У патріархальній чадолюбивій родині відчуття живої присутності Бога було природним як дихання. Жертовний порив донечки дона Альфонсо став для неї не просто вчинком – першим містичним знаком невідворотності її покликання. Згадаймо – тоді вона зупинилась обік кляштору Втілення. Декілька кроків, що залишилися до його брами, брами її долі, розтяглися на довгі тринадцять літ.

А поки що вони з невідлучним Родриго заходилися будувати у закутку саду пустельничий притулок. На превеликий жаль і ця спроба закінчилась невдачею - каміння, які ледь підіймали маленькі ручки, завалилось. Врешті-решт, Тереза збагнула, що Господь чекає від неї того, що вона найкраще вміє. Те, що відбувається надалі, не забавки, а, з огляду на її вік, серйозне дійство – довгі молитви на самоті, роздача бідним копійчин, які часом перепадають їй від дорослих, гра з подругами у чернече життя. Над її ліжечком висить зображення розмови Ісуса з Самарянкою, і невдовзі її молитви перед сном закінчуються словами Самарянки, змісту яких вона ще не досить зрозуміла, але запам’ятала з пояснень матері:”Дай мені, Пане, цієї води” (Ів. 4,15).

У цій ранній самостійності вже вимальовується її характер, наполегливий, невідступний перед перепонами, сповнений милосердя, енергії, віри. Дехто з давніших біографів вбачає небезпеку для юної Терези в її захопленні, вслід за матір’ю, модними тоді лицарськими романами. На сучасне сприйняття, персонажі тих творів – лицарі, прекрасні діви, чаклуни, дракони – виглядають наївними картинками з дитячих казок. Та й хіба богобійна і невиліковно хвора матір Терези допустила би доньку до небезпечного читання, яке відволікало її від страждань?  Проте, цьому є пояснення. У суворій Кастилії ХVI століття для людей, коло читання яких обмежувалось біблією, житіями святих, моральними настановами, фантазії видавались крамолою, поступкою дияволу, що, як відомо, чатує на душу, скаламучену почуттями та уявою. А втім, задаймо собі одне питання. Чи відбулась би Тереза від Ісуса як письменниця, чи залишила б по собі „Внутрішній замок”, інші високого ґатунку твори, з їх досконалою мовою, глибоким психологізмом та витонченою образністю, якби  не „школа” лицарського роману, що закінчилась її першою літературною спробою у цьому жанрі?    

Сучасники залишили докладний опис зовнішності юнки Терези. „Гідність, пише один з них,- була опромінена такою чарівливістю, що неможливо було, дивлячись на неї, не відчути нездоланну до неї симпатію”. Обличчя матової білизни в обрамленні лискучого смоляного волосся, глибокі темні очі, щирий посміх, що блукав на вустах, пристрасна, образна, сповнена гумору, мова, навіть три маленькі чорні родинки  біля лівої скроні – все причаровувало до неї. Вроджене благородство виявлялось в усій її постаті. Міцна будова тіла поєднувалась з грацією гнучких рухів і природньою величчю постави, батьківська шляхетна стриманість та беззаперечність суджень злагоджувались  успадкованою від матері делікатністю. Можна дійти висновку, на яку небезпеку наражались такі виняткові дари. 

Пізніше, у загостреному відчутті власної гріховності, Тереза суворо картатиме себе за своє дівоче „падіння”, сприймаючи за нього такі природні в юному віці потреби земних радощів. „Коли, виходячи з дитинства, я почала усвідомлювати вроджені принади, що їх мені Господь приділив, а були вони, як оповідають, великі, я, замість належної за них подяки, почала ними користуватись виключно на Його образу, як оце оповім. ...Я почала вбиратись, прагнула подобатись і добре виглядати, приділяючи велику увагу належному догляду за руками і зачісками, парфумам і всякого роду пустощам, а було їх чимало, бо щодо цих речей я була дуже цікава і вигадлива”.   

Звичайно, невинні забавки, зважаючи на палкість натури іспанської, з домішкою юдейської крові, дівчини, могли перерости у дещо гірше і небезпечніше. Але на заваді цьому Господь поставив дві речі, які диявол не міг подолати – бездоганне християнське виховання і опіку Марії Чепеди - старшої сестри Терези, котра чувала над нею по смерті матері. Вистачило трьох місяців, аби  безглузда пустота блискучого „світського життя” набридла дівчині і батько, попри вагання, цим скористався. Невдовзі, коли Марія, одружившись, виїхала з Авіли, він  віддає свою любу пустунку, що звеселяла ввесь дім, до науки у престижному кляшторі сестер Августинок.

У ті часи це був чи не єдиний шлях виховання шляхетних дівчат – своєрідний  пансіонат, у якому пустощі і розваги поступались місцем дотриманню суворих чернечих правил, катехезі, молитві, буденній праці. Півторарічне перебування у тиші кляштору, серед лагідних і спокійних августинок, вилилось бальзамом на душу юнки, вгамувало її пристрасті, вивільнивши час на побожні розважання і різноманітну чорну роботу, до якої вона швидко призвичаїлась і якої шукала. Мало того, попередня невимовна відраза до чернецтва”, у чому Тереза неодноразово зізнавалась, непомітно поступилась місцем ще не досить усвідомленому покликанню до життя за кляшторними мурами. Знаком цього став її перший хрест – тяжка хвороба, передвісниця тяжких фізичних страждань, що з роками все настирливіше нагадуватимуть про себе. Дон Альфонсо, сповіщений про загрозливу недугу сімнадцятирічної донечки, змушений був якнайшвидше забрати її додому. По тому, як біда, під наглядом близьких і лікарів, почала повільно відступати, батько зі щасливим подивом угледів перед собою іншу, дорослішу, Терезу, правдиву шляхтянку у характері і поведінці. Радісний, з легким серцем, він вивозить свою улюбленицю ближче до природи, яку Тереза змалечку обожнювала. Спершу вона опиняється в обіймах Марії Чепеди, у маєтку її чоловіка, а через певний час батько, повертаючись у невідкладних справах до Авіли, завозить її на дотижневі гостини до свого старшого брата Петра Санчеса.

Переступаючи поріг старосвітського будинку, Тереза навіть не здогадувалась, що сюди її привело не що інше, як саме Провидіння. Старий самітник, дядько радо відкриває для Терези не лише свої побожне серце, але й книжкові скарби, що зберігаються у різьбленій скрині. За його щедрою допомогою, спрагла справжнього читання дівчина поринає у духовні одкровення листів св. Героніма, моральні настанови св. Григорія, трактати св. Августина. Довгими літніми вечорами усе прочитане жваво обговорюється. По вечірній молитві Тереза ще довго лежить без сну, дивлячись на блимаючий вогник каганця перед потьмянілим срібним розп’яттям, дивний спокій розливається по її членах, опановує все її єство. Вона вже знає, що має далі робити зі своїм життям.  Незбагнені шляхи Твої, Господи: через 400 років інша майбутня свята Едіта Штайн навдивовижу схоже обирає свою дорогу до Бога - після читання автобіографії св. Терези від Ісуса.